Ти що, з глузду зїхав? Це ж наш син, не чужий! Як ти можеш вигнати його з дому?! вигукнула моя теща, стискаючи кулаки від злості.
Її голос, хриплий і надривний, лунав у маленькій кухні нашої хрущовки на околиці Черкас. Ще годину тому в повітрі пахло свіжою мятою й липовим чаєм, а тепер усе було задушене тютюновим димом і напругою, що зрозуміла навіть наш пес Борис, сховався під табурет. Катерина Сергіївна, моя дружина, стояла в центрі із сивиною у волоссі, суворо зібраному у вузол. Завжди була опорою як верба на березі Дніпра. А нині її злість уже ставала розпачем.
Я, Іван Григорович, сидів за столом, дивився на покоцану скатертину з маками. Вже за шістдесят мені, стомлені плечі від життя на фабриці, де дванадцять годин у шумі та пилюці. Запалив сигарету, тремтячими руками витягнув одну і за звичкою підпалив, дивлячись на спалах сірника. У віконце промайнув відбиток мого зморщеного обличчя: біль, сором, невіра.
Катюню, це не просто так. Я не можу більше дивитися, як він нас ганьбить. Олег зрадив. З тією з Оленкою, подругою Марічки. Учора у гаражі бачив обіймалися, цілувалися. Наче ми для нього вже давно ніхто!
Слова зависли, мов грім серед ясного неба. Катерина Сергіївна стихла, бліда, опустилася на стілець, вчепившись за край столу. Наш син Олег для неї то ціла доля. Виношений у молитвах після довгих років сліз, народжений у тридцять вісім, коли вже й надії майже не було Ростила сама майже до мого повернення з армії, хлопець виріс сильним і добрим, робив у СТО, чарки не цурався на весіллях, а так людина. Одружився з Марічкою три роки тому розумна, гарна, мислива дівчина з нашого містечка. Я був радий: «Олег, ти вгадав». Та після весілля все почало летіти шкереберть Марічка з її новими поглядами експертами, офісною роботою, думками про карєру не для нашого села і нашої родини.
Зрада? прошепотіла Катерина Сергіївна, голос задрижав. Наш Олежик? Не може бути! Він же любив Марічку! Та й якщо це вона, мабуть, знайшла собі якусь халепу, а тепер його підставляє! Ти ж сам її до нас кликав, Іване!
Я покрутив головою, пустив дим під стелю.
Бачив все на свої очі. Всі нам спали, а я курити вийшов задвірки. А там під лампочкою старою. Олег та Оленка Не стало видно ні сина, ні тестя лише біль і злість. Я сказав: хай іде з дому, доки не пізно. Нехай живе своїм життям, не під нашою стріхою.
Катерина Сергіївна зірвалася, стілець упав. Вона схопила мене за рукав:
Виганяти сина?! Ти зовсім розум втратив? Це ж кров наша! А якщо помилка? Це Марічка все підстроїла, щоби сімю розвалити?!
У цей момент до кухні зайшла Марічка. Тридцять три, висока, з хвилями каштанового волосся, цього разу розтріпаного, обличчя з темними колами під очима. Тримала в руках потерту дорожню сумку Олега цю він купив із першої зарплати. Сіла тихо, вмочила чайник і подивилася мені просто в очі.
Я все почула, мовила спокійно. Виганяйте його. Я допоможу зібрати речі. Але зрозумійте: це не просто зрада. Це кінець старої неправди і початок правди, про яку ви не хочете чути.
Катерина Сергіївна так зирнула на невістку, що аж мурашки по шкірі:
Ото ти! У всьому винна тільки ти, гадюко! У наш дім прийшла і все до біса перекрутила! Хочеш мати модний диван купи собі квартиру, а моєму сину душу не рви! Чиєхать дієти їж сама! Сина тільки не чіпай!
Я зробив крок, намагався заспокоїти дружину, та вона мене відштовхнула.
Іди ти собі сама, якщо не можеш як люди жити! Без тебе проживемо!
Марічка не зрушила з місця. Повільно налила собі води, зробила ковток і зустріла суворий погляд тещі мужньо.
Добре, Катерино Сергіївно. Давайте не криком, а словами. Я поставлю каву. А ви послухайте бо історія довга, як сьогоднішня ніч, і все почалося задовго до мого шлюбу.
У кухні затихли всі. Дощ стукав у підвіконня, вітер вив у тріщинах. Катерина Сергіївна тремтіла, а я сховав погляд, закурюючи нову.
Марічка почала спокійно:
Я виросла у маленькому містечку під Черкасами, де щастя на душі було рідкістю. Батько, колишній учитель, пішов з дому, коли мені 10, а мама шила людям на замовлення, пахла постійно пральним порошком і працею. Я з дитинства знала доведеться все виборювати. Не плакати, не скаржитись. Працювала після школи, щоб татові ліки купити. На бухгалтера навчалась ночами, вдень тачкувала в магазині. Мріяла про дім, де тихо і спокійно, де немає крику й образ…
Я зустріла Олега на весіллі подруги. Звичайний хлопець: русяве волосся, добра усмішка, руки в мозолях. Говорив просто: «Я хочу затишну хату, як у мами». Я повірила: моє місце тут.
Наше весілля було скромне у РАЦСі, потім борщ і пироги від Катерини Сергіївни, шашлик від батька. Перше літо щастя: разом снідали, ходили на річку, мріяли. Та потихеньку зявились тріщини.
Спочатку через дрібниці. Захотіла пересунути шафу: «Зробимо затишніше». Теща образилась: «Це мій дім 40 років!». Я вибачилася, та осад лишився. Потім кухня. Я готувала легкі страви, салат із редькою замість смаженого сала, курку на пару Катерина Сергіївна бурчала: «Діти, ви ж не кияни! Картоплю з мясом!». Олег завжди за матір: «Марічко, не сперечайся, мамі звичніше, та й ми прості».
Я поступалася, годинами прибирала, мовчала на образи. Сподівалася, що чоловік подорослішає Але він так і лишався «мамин хлопчик».
Рік по тому завагітніла. Радість була до сліз: фотографії з УЗД, нитка улюбленої ковдри, дитячі речі Але на третьому місяці викидень. Болі, лікарня. Я лежала сама, Олег на черговій зміні, теща телефоном сухо: «Так мусило статися. Бог дорогу показує». Я плакала ночами. Лікарі казали: нерви. А як було жити, коли Катерина Сергіївна приходила без стуку, перевіряла мої речі, сварила за «неправильну» готування?
Після тієї втрати я замкнулася, дужче полюбила роботу тупі, як стіни, цифри Завела подругу Оленку. Вона дух вільний, пятдесят відтінків радості й віри. «Не жертвуй собою, Марічко, ти ж молода живи для себе».
А Олег усе далі. Вечорами в гаражі, потім із Оленкою. Я підозрювала, але мовчала.
Якось побачила у телефоні: «Приходь, поки Марічка поза хатою». Серце стиснуло. Не зробила скандалу, пішла до Оленки.
Чому ти? питала, розкладаючи пасьянс із вина і сліз.
Бо він не доріс до чоловіка. Ти сильна, він ні. Я його піджак, а не серце. Не кохаю його. Просто йому легше зі мною Він розповідає, як ти його змінила, а сам ні на що не зважився.
Тоді я остаточно зрозуміла, що чоловік не здатен вибрати між мамою і мною. А ще що залишатися в такій сімї шкодить і мені, і йому.
Вирішила поговорити. Того вечора гриміла гроза, Олег прийшов пізно. Чемодан біля дверей.
Я знаю про Оленку. Роби як знаєш, я більше чекати не буду.
Він сів на край ліжка, блідий.
Я не знаю, що робити. Мама казала ти ламаєш мене.
А твоя мама цієї миті важливіша за дружину? Ти сам повинен вирішувати свою долю, а не бігати від однієї жінки до іншої.
Сварка була страшна, з криками і докорами. Він штовхнув мене не сильно, але я впала до тумбочки. Зачинилася у ванній, плакала
Наступного дня прийшла до тещі.
Катерино Сергіївно, чому ви мене не сприймаєте? Я намагаюся для вашого і свого щастя.
Вона зіщулилася:
Бо ти не розумієш нашого життя. Нам головне затишок, порядок, ти ж принесла щось нове, міське. Мій Олег домашній, не для столиці!
Я хочу щастя для Олега свого чоловіка, а не «маминого хлопчика». Все життя хтось вирішує за нього, і через це страждаємо всі.
Ще був діалог з Оленкою, в якому я попросила розповісти все чесно. Вона розкрила їхню історію миті, слова, зустрічі не приховуючи нічого. Олег не герой, не зрадник, а просто хлопець, який опинився між двома вогнями.
Далі розгрому додала подія: мій тесть випадково спостеріг чоловіка й Оленку у дворі. Після сварки вигнав Олега.
І ось ми всі зібралися на кухні, у розмові до світа.
Ви, Катерино Сергіївно, хотіли щастя для сина, але тиснули на нього настільки, що він перестав жити власним життям. Після втрати дитини я боялася, що помру в цьому домі від болю. Ви не обійняли мене, а лише казали: “Так треба.”
Теща й тато довго мовчали.
Я дістала пожовтілий лист згадку бабусі Олега.
Ось, знайшла в шафі. Тут ваша мама писала: «Дочко, не тримай біля себе того, хто не любить він піде сам». Ви боїтеся втрачати, тому так трималися за сина й вбивали в ньому чоловіка.
Катерина Сергіївна плакала, обійняла Олега.
Прости, синку. Я думала, захищаю, а лише шкодила.
Олег теж заплакав:
Мамо, ти головна, але досить. Я люблю Марічку, але хочу бути для неї чоловіком, а не дитиною.
Минав місяць. Все змінилося: я знову завагітніла, чоловік став впевненішим, мама чоловіка допомагала, а не командувала. Сварки були та незначні, як у кожного.
Народилася наша маленька Млинарка. Уся родина сиділа на кухні: навіть тато пироги готував. І вперше за багато років у хаті було спокійно й затишно.
Одного осіннього вечора ми сиділи з Катериною Сергіївною на кухні під шум дощу і вона сказала:
Я все життя трималася за минуле. Час навчитися відпускати.
Я вивів з усього цього своє: у кожного своя правда, але родину можна зберегти лише, коли говориш одне одному і слухаєш одне одного по-справжньому. А щастя це коли у дощову ніч у твоєму домі тепло і немає таємниць.
