Не можу я більше жити тут, ми для вас чужі! голосно крикнула Марисина донька, вказуючи на мене брату. Її слова розірвали тишу кухні: «Тут треба мене вигнати з будинку, в якому я провела останні пятнадцять років».
Почекай, Маріє. Не так все просто. Куди ж тепер піде тітка Тамара? проникливо запитав Юрко, син мого чоловіка, якого я завжди вважала більш людяним і порядним, ніж його сестру. За пятнадцять років спільного життя я, нарешті, щось встигла зрозуміти.
Мій чоловік, Вєн, нещодавно скінчив свій шлях. Приїхали його діти від першого шлюбу і одразу почали розпоряджатися спадщиною. Спадок був не маленький: будинок у Львові, садок, гараж, автомобіль «Мазда».
Я не вимагала нічого, проте, чесно кажучи, не розраховувала, що мене так швидко вигнатимуть зі свого дому.
Зустрілися ми з Павлом у зрілому віці, коли за нашими спинами залишилися невдалі шлюби і підрослі діти. У мене дві донечки Оленамолодша та Ганнастарша, а у Павла дівчинка та син.
Тільки-но я відзначила своє пятдесятиріччя, відправивши старшу доньку Олену заміж. Вона привела до нас зятя, а ще й молодша Ганна залишилася незаміжньою. Я не уявляла, як ми втримаємося в нашій крихкій квартирі.
Але майже одразу я зустріла Павла, який був на пять років старший, давно жив один. Діти Павла вже зріли, одружені, і він уже забезпечив житлом і сина, і доньку, бо колись займав керівні посади і непогано заробляв.
Одним словом, Павло не втратив часу запропонував мені переїхати до нього. Я довго розмірковувала, а потім вирішила: чому б і ні? Він був добрим, а як чоловік уважним і щирим.
Я переїхала до його заміського будинку біля Вінниччини. Ми разом доглядали город, піклувалися про курей, кроленят, а колись тримали корову й свиню. Діти часто завітали: і наші, і його. Ми завжди їх зустрічали з відкритими обіймами, не відправляючи ні з чим, а навпаки ділячись домашніми скарбами.
З Павлом ми не оформляли шлюбу офіційно; спочатку говорили про це, а потім вирішили, що в нашому віці печатка в паспорті вже не так важлива.
Пятнадцять років пройшло це були найкращі роки мого життя, і я не шкодую ні про що.
Тим часом молодша донька Ганна теж вийшла заміж, і між сестрами почалися суперечки, хто має право на квартиру. Старша Олена, вже оселилася в квартирі, не хотіла ділитися ні простором, ні чоловіком, тому виплатила Ганні грошову компенсацію, і, здавалося, конфлікт розвязався.
Але рік тому Ганна розлучилася і повернулася з дитиною додому. Олена не була в захваті, і сварки знову запанували.
Я сподівалася, що вони примиряться, але поки що цього не сталося. Тепер, коли Вєн уже немає, я мушу повернутися до старого дому. Але розумію там без мене теж буде тісно.
Тітко Тамаро, якщо хочете, залишайтеся тут, поки ми ще не знайдемо покупців, запропонував Юрко наступного ранку.
Я раділа його щедрості, та підбігла Марина і уточнила умови: я повинна вести господарство, а вже одна.
Отже, я стану для них безкоштовною робочою силою це плата за те, що я не платитиму оренду?
Мені ця ідея не до вподоби. У селі треба докласти багато зусиль догляди за городом, худобою, а я вже не молода, мені шістдесят пять.
Тепер я в складному положенні, не знаю, що робити. Залишатися тут і працювати на чужих дітей, які можуть вигнати мене, як тільки знайдуть покупців, чи повертатися до квартири, що за документами все ще моя? Але я розумію, що і там я зайва.
Що робити? Порадьте, можливо, з іншого боку бачите ясніше?
