“Ти все втратив, Богдане”: як жінка, покинута з дітьми, стала господаркою чужого майбутнього
Сонце хилилося до заходу, коли Оксана нарешті відчула легкість у грудях. Глибокий вдих осіннього повітря рідного Львова, і вона поправила сумку на плечі, спрямовуючись до батьківської могили. Діти лишились у тітки Марії — єдиної родички, що залишилася. На хвилину вона припинила біг часу: тільки вона, каміння надгробків і тихий шелест листя.
Але повернувшись додому, вона зупинилася на порозі, немов обпечена.
— Віддай ключі, Оксанко, — кинув Богдан, її чоловік, навіть не піднімаючи погляду. — Це кінець. Мар’яна вагітна. Я починаю нове життя, а ти… ну, ти вільна.
— Що?.. — Сумка зісковзнула з плеча, але вона встигла її впіймати. — Богдане, як ти міг?
Він лише знизав плечима.
— Ти ж знала, що це не назавжди. Але не переймайся — у тебе все одно нічого немає. Дім в оренді, бізнес — дядьків, рахунки на маму записані. Тож давай, без істерик. А якщо спробуєш перешкоджати — дітей заберу.
Колись Оксана була зіркою університету. Блакитні очі, густа русява коса, дотепна усмішка. Батько, Іван Васильович, здобув повагу в місті, і вона мріяла, що одного дня вони відкриють справу разом.
Але за рік її світ розсипався. Спочатку — батько, потім мати. Вона здавала диплом, не відчуваючи, як тримає ручку в пальцях. Саме тоді Богдан вперше підійшов і сказав:
— Виходи за мене. Тобі все одно більше нічого тут не тримає. Почнемо з нуля.
Вона не думала — лише кивнула. У них була кімнатка в гуртожитку, куплена батьком. Вони працювали, потім відкрили разом транспортну фірму. Вона навіть продала батьківську квартиру, щоб вкласти гроші.
Спочатку бізнес йшов добре, і все було спільним. А потім — декрет, діти, і раптом папери «переоформили» на дядька Богдана. Вона не вникала: у домі було затишно, діти ситі, і вона вірила, що так має бути. Але після народження доньки зрозуміла: вона втратила не лише майно, а й себе.
Її змінило життя. Тіло втомилося від безсонних ночей, прання, прибирань. А Богдан навпаки — розквітав: спортзал, нові годинники, жіночі погляди.
— Ти себе запустила, — кидав він, дивлячись десь повз неї. — З тобою соромно на люди вийти. Хоч би волосся причепурила.
А свекруха лише додавала:
— Ти в дзеркало давно дивилася? Мій син — як картинка, а ти… Та ну, на його матір схожа!
Вона намагалася. Дієта, лікування, маски. Але втома й зрада виснажували швидше, ніж роки.
А тепер він просто викинув її за двері. Без пояснень. Без жалю. У сумки — лише одяг і дитячі фото. Ні дому, ні грошей, ні бізнесу. Лише двоє дітей, яких колишній вже збирався забрати.
Вона поїхала до тітки Марії, і та сказала:
— Лиш дітей у мене. Прийдеш у себе — поговоримо.
І допомогла. Запропонувала справу — фірму з перевезень. Тітка вклала заощадження, Оксана додала гроші від продажу кімнатки. Почали з двох машин і трьох робітників. А потім — справа пішла…
За п’ять років у неї була мережа по всій області, власний гараж, диспетчерська служба. А Богдан… Богдан втратив усе. Мар’яна народила й одразу подала на розлучення, забравши квартиру. «Дядьків» бізнес виявився боргами, і його просто вигнали.
— Ти в нас лише сторож, — сказав дядько. — Я більше тобі не довіряю.
— Мамо, скажи щось! — скрикнув Богдан.
А та лише знизала плечима:
— Все було у тебе під носом. Сам зруйнував.
«Красиве життя» скінчилось койкою у заїжджому дворі та вахтами на фурі. Але здоров’я підівело, і він вирішив влаштуватися водієм… у найбільшу логістичну компанію міста.
На співбесіді його зустріла… Оксана.
Струнка, зібрана, з холодним блиском в очах. Вона дивилася на нього спокійно, навіть з легенькою усмішкою.
— Привіт, Богдане. Шукаєш роботу?
— Ти… чудово виглядаєш, — пробурмотів він. — Може, візьмеш по старій пам’яті? Я досвідчений, місто знаю…
— Ми не беремо боржників з аліментів, — рівно відповіла вона. — У тебе довги.
— Та я намагався платити! — спалахує він. — Не все, але ж як міг!
— Дітям уже по вісімнадцять, а ти все ще «намагаєшся». Нам такі не потрібні.
Він стиснув кулаки.
— Ти мстишся?
— Ні, Богдане. Я просто нарешті навчилася казати «ні». Ти сам собі все зробив. А я вистояла. Піднялася. Без тебе.
— Новий чоловік допоміг?
Вона розсміялася. Волосся спадало на плечі, стан — як у двадцять. Тільки тепер у погляді була сталь.
— Ні. Я зробила це сама. Після тебе довго нікого не підпускала. Дякую за це. Добре гартує.
— Ну, може… — почав він, але в цю мить у кабінет увійшов високийхлопець з ясним поглядом — її син, вилитий у неї.
