Ти сама винувата, мамо
Олена смажила котлети, коли в двері подзвонили. Вона вийшла з кухні, щоб відкрити.
— Мам, це до мене, — зупинив її на півдороги голос доньки. — Я відкрию.
— Гаразд. Я ж не знала…
— Ну що ти стоїш? Іди, смаж свої котлети, — роздратовано сказала донька, озирнувшись на неї від вхідних дверей.
— Чому свої? Я у м’ясній фарш купила…
— Мам, закрий двері. — Донька заплющила очі.
— Так би відразу й сказала. — Олена повернулася на кухню, прикрила за собою двері.
Підійшла до плити й вимкнула газ під сковорідкою. Постоявши трохи, зняла фартух і вийшла.
У передпокої донька надягала куртку. Поруч стояв Олег, друг Наталки, не зводя й з неї закоханого погляду.
— Здравствуй, Олеже. А ви куди зібралися? Пообідайте з нами.
— Доброго дня, — посміхнувся хлопець і питально глянув на Наталку.
— Ми поспішаємо, — відповіла та, не дивлячись на матір.
— Може, таки пообідаєте? У мене все готово, — повторила Олена.
Олег завагався.
— Ні! — різко сказала донька. — Ходімо. — Вона взяла Олега під руку й відкрила двері. — Мам, закриєш?
Олена підійшла до дверей, але не закрила їх щільно, оставила щілинку, почувши розмову на майданчику.
— Чого ти з нею так грубо? Пахне смачно, я б не відмовився від котлет.
— Ходімо. У кафе перекусимо. Набридли мені її котлети, — буркнула донька.
— Як вони можуть набриднути? Я обожнюю котлети твоєї мами, міг би їх їсти кожен день, — сказав Олег.
Що відповіла Наталка, Олена не розібрала. Голоси на сходах стихли, віддалилися.
Олена закрила двері й зайшла у кімнату. Чоловік сидів перед телевізором.
— Василю, підемо обідати, поки все гаряче.
— Га? Підемо. — Чоловік підвівся з дивана й пройшов повз Олену на кухню, сів за стіл.
— Що у нас сьогодні? — спитав вимогливо.
— Рис із котлетами, салат, — відповіла Олена, відкриваючи сковорідку.
— Скільки разів казав, що смаженого я не їм, — незадоволено помітив чоловік.
— Я води додала, вони майже парові вийшли, — Олена завмерла біля плити з кришкою в руці.
— Та добре, давай. Але востаннє.
— У нашому віці худнути шкідливо, — зауважила Олена, ставлячи перед чоловіком тарілку з рисом і котлетами.
— У якому такому віці? Мені усього п’ятдесят сім. Для чоловіка це вік мудрості й розквіту. — Чоловік наколов на виделку котлету, відкусив половину.
— Ви всі сьогодні, змовилися, чи що? Наталка втекла, відмовилася обідати, ти викручуєшся. Ось перестану готувати, подивимось, як ви заспіваєте. Думаєте, у кафе їжа смачніша й корисніша?
— Та й не готуй. Тобі теж не завадило б схуднути. Незабаром у двері не пролізеш. — Чоловік доїв котлету й підхопив виделкою другу.
— Ось як? За твоїм я товста? А я всю голову зламала, чого ти раптом за собою слідкувати став. Джинси собі купив, шкіряну куртку, бейсболку. Голову поголив, щоб лисувати приховати. Для кого стараєшся? Точно не для мене. Товста я. Що, є з ким порівнювати? — з обра”Ну що ж, — подумала Олена, переглядаючи на лоск котлет, — хоч тепер усі розуміють, що я не тільки кухарка, а й жінка, яка має своє горе й радість, і що без неї у цьому домі — як без сонця в небі.”
