— Мамо, а ти теж колись хотіла стати художницею?
Софійка сиділа за кухонним столом, стискаючи тоненький пензель. На аркуші акварелі під її рукою народжувалася нерішуча, але зворушлива гілка бузку — бузкові мазки тремтіли, наче боялися розплистися.
— Хотіла, — усміхнулася Оксана, стоячи біля плити. — Тільки мені було дев’ять, і я вирішила, що ліпше стану лікарем, щоб рятувати людей.
— А потім передумала?
Оксана простягнулася до чайника, ховаючи погляд. Вона завжди боялася таких розмов. За ними ховалося занадто багато — старі мрії, нездійснені надії, вибори, зроблені не серцем, а розумом.
— Так. Життя так повернулося.
Коли Оксана удочерила Софійку, їй було тридцять три. До того часу вона пережила багато: діагноз безпліддя, розлучення, яке залишило в душі порожнечу, і нескінченні поради знайомих — «змирися», «спробуй ще раз», «візьми дитину». Вона не хотіла брати. Не через егоїзм, а через страх: чи вистачить сил, чи вистачить любові? Але одного разу в дитячому будинку вона побачила Софійку — худу дівчинку з кісками, що сиділа в кутку і малювала олівцем квіти. Софійка підняла очі, і в них було стільки дорослої журби, що Оксана відчула поколю в грудях. Через рік Софійка назвала її мамою.
Тепер Софійці було десять. Вона вчилася в звичайній школі, де Оксана викладала літературу. Колеги та батьВони разом замісили тісто, і запах яблук заповнив кухню, ніби сама давня радість, яку вони несли в собі, тепер випорхнула і закружляла між ними, немов легкий осінній вітер.
