**Щоденниковий запис**
Маленька Оля сиділа за кухонним столом, уважно тримаючи тоненький пензлик. На аркуші акварелі під її пальцями народжувалась нерішуча, але щира гілка бузку — фіолетові мазки тремтіли, немов боялися розтектися.
— Мамо, а ти теж колись хотіла стати художницею? — запитала вона, піднявши очі.
Наталя, що стояла біля плити, посміхнулася. — Хотіла, серденько. Але мені було дев’ять, і я вирішила, що стану лікарем, щоб рятувати людей.
— А потім передумала?
Вона взяла чайник, уникаючи погляду. Такі розмови завжди лякали. За ними ховалося забагато — старі мрії, нездійснені надії, вибори, зроблені не серцем, а розумом.
— Так… Життя так склалося.
Коли Наталя усиновила Олю, їй було тридцять три. До того часу вона пережила багато: діагноз безпліддя, розлучення, яке залишило в душі порожнечу, і безкінечні поради знайомих — «змирися», «спробуй ще раз», «візьми дитину». Вона не хотіла брати. Не через егоїзм — через страх: чи вистачить сил, чи вистачить любові? Але одного разу в дитячому будинку вона побачила Олю — худу дівчинку з косичками, яка сиділа в кутку й малювала олівцем квіти. Оля підняла очі, і в них було стільки дорослої туги, що Наталя відчула біль у грудях. Через рік дівчинка назвала її мамою.
Тепер Олі було десять. Вона вчилася у звичайній школі, де Наталя викладала літературу. Колеги та батьки учнів поважали її — «та сама вчителька, що всиновила дівчинку з притулку». Але Наталя не шукала схвалення. Її єдиним бажанням було дати Олі життя, де ніхто не нагадував би їй про минуле.
— Наталю Вікторівно, якщо хочете, щоб Оля вступила до нашої школи, заповніть анкету. І документи. Зокрема свідоцтво про народження. — Жінка у приймальні елітної гімназії дивилася суворо, але без злоби.
— Звичайно, — кивнула Наталя, стримуючи хвилювання.
Вона все підготувала заздалегідь. Нова прізвище Олі — її прізвище — було вписане в документи акуратно, без натяків на усиновлення. Не те щоб це було таємницею, але вона не хотіла, щоб минуле дівчинки стало приводом для питань чи співчуття.
Ввечері вони пекли яблучний пиріг. Оля чистила яблука з концентрацією художниці — тонкі смужки шкірки падали в миску, а цукор вона пересипала обережно, немов боялася зруйнувати невидимий порядок.
— Мамо, а в новій школі є гурток малювання?
— Є. Дуже хороший. Ще театр і басейн.
— А якщо мене не візьмуть?
Наталя подивилася на доньку. Оля не піднімала очей, але її пальці завмерли над мискою.
— Візьмуть, серденько. Ми все для цього зробимо.
Дзвінок пролунав у суботу вранці. Наталя вийшла у двір, щоб відповісти — в квартирі голос лунав надто голосно. Жіночий голос у трубці був глухим, немов пробивався крізь роки.
— Це ви, Наталя? Я… я мати Олі.
Світ на мить звівся. Вона схопилася за перила. Помітила все: порошинку на пальто, тріщину в асфальті, важке дихання в власних грудах.
— Чого вам треба?
— Я… нічого. Просто хотіла знати, як вона. Можна… хоч побачити її?
— Вона вас не пам’ятає, — сказала Наталя різкіше, ніж відчувала. — У неї нове життя. Не руйнуйте його.
— Я розумію. Пробачте.
Гудки.
Вона повернулася в квартиру й не одразу помітила, що Оля стоїть біля сходів. Дівчинка мовчала, але її очі були напруженими, як у кошеняти, що почуло незнайомий звук.
— Хто це був?
— Помилилися номером, — збрехала Наталя, відчуваючи, як брехня застряє в горлі.
Через кілька днів її викликали до школи. Оля побилася з однокласником — це було на неї зовсім не схоже. Наталя сиділа у вчительській, поки донька чекала в коридорі.
— Вона вдарила хлопчика, — сказала вчителька. — Каже, що він її образив.
— Як? — Наталя стиснула сумку.
— Оля сама розповість. Але, Наталю Вікторівно, ви ж розумієте… діти інше чують від батьків.
Дівчинка сиділа на стільчику, дивлячись у підлогу. Коли Наталя підійшла, Оля підняла голову й прошепотіла:
— Він сказав, що в мене немає справжньої родини. Що я не його рівня. І ще… що ти не моя мама.
— Хто йому це сказав?!
— Не знаю. Але він точно знав.
Тієї ночі Наталя не спала. Вона лежала в темряві, дивлячись у стелю, і вперше відчула, що її брехня — як тріщина у склі. Її ледве помітно, але варто подути — і все розіб’ється. Вона згадувала, як Оля вперше назвала її мамою, як вони вчилися їздити на велосипеді, як дівчинка плакала вночі перший рік, поки не звикла до нового дому. Вона хотіла захистити її від болю, але правда, схоже, була сильнішою.
Наступного дня у школу подзвонила та жінка. Її звали Ірина. Вона попросила зустрічі. Наталя вагалася, але щось — можливо, втома від брехніОля подивилася на маму, взяла її за руку і прошепотіла: «Давай просто будемо разом, а все інше — неважливо».
