Це було десь півтора року тому, взимку, коли моєму синові лише виповнилося пять місяців. Одного вечора брат мого чоловіка Олег запитав, чи можуть вони з дівчиною, яку звати Мирослава, пожити у нас тиждень. Ну як тут відмовиш? Звісно, я не підстрибувала від щастя. Все-таки немовля вдома, не сплю, не їм, часу нема навіть на манікюр, а тут ще й родичі сунуть без попиту. Але думаю люди свої, може хоч допоможуть, разом чайку попємо, поговоримо по-душевному.
Приїхали вони, як водиться, «з чистими руками» тобто без нічого. Навіть якусь брязкальце синові могли б купити, але ні. У нашій сімї так не прийнято: коли йдеш у гості, особливо де малі діти, то не з порожніми руками нормальний хід. А тут, мабуть, інші традиції.
Приїхали за своїми справами, тільки не дуже розповідали, що саме їм до Києва потрібно.
Я, звісно, як гарна господиня і борщ зварила, і підлогу вимила, і ледь не танцюю гопака між колискою і плитою. За кілька днів я вже знала про характер гостей більше, ніж про власного чоловіка. Все ніби й добре, але Мирослава за цілий час ні разу навіть не спитала, може чимось допомогти: ні зварити, ні прибрати, ні навіть малого потримати, доки я хоть трошки збираюся докупи.
Вранці вона йшла «у справах», Олег дрих до обіду, чоловік на роботі, а я з малим бігаю по квартирі, як білка по колесу. Мирослава кудись зникає, потім повертається і лежить на дивані до ночі, релаксуючи й дивлячись телевізор. Життя, певно, ніби в пансионаті.
А я то з малим бігаю, то шваброю сніг і болото з-під черевиків гостей зганяю (зима ж, у Києві каші на вулицях!), то їсти готую, то малого мию усе відразу.
На третій день мене вже ковбасило. Жаліюсь чоловікові, що якось не дуже весело бути і нянькою, і кухаркою, і домробітницею в одному флаконі. А він плечима знизав: «Це не по-чоловічому втручатися у жіночі сварки…» Яблучко від яблуні…
На четвертий день чоловік з роботи нарешті прийшов, а гості бах, і в кіно! Ну, кажу, нарешті вечір у Києві, без страв і підгузників. Ми з чоловіком удвох швиденько приготували щось перекусити, поїли, і тут вони повертаються: з пивом, чіпсами та сушками нічого для мами, яка годує грудьми, навіть кавалка торта не притягли…
Наше щасливе подружжя посідали, вечеряють, потім знову кіно. Чоловіка ще й кличуть: «Ходімо з нами!» Я стою на порозі з тарілкою й думаю: «Невже я у власній квартирі лишня?»
Не витримала, кличу Мирославу на серйозну розмову на кухню:
Слухай, ну ти хоч раз можеш допомогти? В мене маленька дитина і хронічні кола під очима. Може б, картоплю почистила для супу? Або хоч запропонувала підмогти!
Ти що, вирішила мені тепер лекції читати? Це ж неетично! Я теж втомилась! (Я думаю: від чого ж вона так втомилась? Від лежання на дивані?)
Слухай, Мирослава, ти ж в мене вдома, а не навпаки, не я до тебе приїхала…
Я тут такого слухати не збираюся!
Знаєш що? Пакуй валізу й рушай на всі чотири боки!
Зібрали вони свої манатки й поїхали. Я ще довго тихо ридала на кухні, так образливо було.
Як думаєте, це взагалі нормально так себе вести у гостях?
