Ти ж одна, віддай батьківську хату сестрі, їй зараз важче, сказала мама. Тобі легше живеться, а в сестри троє дітей, вона має великі клопоти, ти маєш зрозуміти.
Чого ти така невесела?
Сестра вмостилась поруч зі мною на дивані, міцно тримаючи в руках склянку з узваром. Діти бігали довкола столу, її чоловік щось жартував тещі, розмахуючи виделкою з шматком торта.
Все гаразд, я відвела очі. Просто дуже втомилася сьогодні. Робота жах.
Сестра посміхнулась, відкинула пасмо русявого волосся.
Уже кілька днів хочу з тобою поговорити. Про татову хату.
Слухаю.
Вона нахилилася ближче, стишила голос:
Просто подумали Навіщо вам з чоловіком та хата? Вас двоє, є своя квартира. У нас же троє дітей, знімаємо малесеньку двушку. Якби переїхали в батьківську і свіже повітря, і двір, і місця вистачить усім.
Я мовчала й дивилася, як племінниця задуває свічки на торті. Шість років. Найстарша з трьох.
Вам реально та хата не треба, продовжила вона. Одні мороки. Дах протікає, паркан вивалився, ремонт нескінченний.
«А ви чим усе те полагодите?» майнула думка. Але я промовчала.
Мама теж каже, що це розумно, додала сестра. Ми подарунка не хочемо. Просто відмовся від своєї частки. А там вже якось владнаємо.
Я кивнула, але всередині щось заболіло.
Дорогою додому чоловік вів машину мовчки.
Що сталося?
Хочуть, щоб я відмовилась від своєї частини хати.
Тобто просто віддала?
Так. Кажуть їм більше треба. Мовляв, у нас усе є.
Все? зірко хмикнув. Та наша ж крихітна однушка в кредиті?
Наступного дня зателефонувала мама.
Подумала вже?
Тут і думати нічого. Половина хати моя.
Все свої права захищаєш, зітхнула мама. А про сімю ти подумала? В них троє дітей. Ти одна.
Квартира у нас у кредиті. Ще десять років виплачувати.
А в них навіть свого нічого нема.
Я ж доглядала тата в останні місяці. По лікарях возила, ліки купувала. Сестра ж тільки двічі навідалась.
Ти ж старша, маєш поступитися. Ти ж вільна.
Вільна. Це слово боляче різонуло.
Того вечора я сиділа в кухні з філіжанкою чаю.
Вона справді наполягає? запитав чоловік.
Так.
Наступного дня зустрілась із подругою.
Коли сестра тобі востаннє допомагала? спитала вона.
Я не змогла відповісти.
Вони знають, скільки грошей витратили на ЕКО?
Ні.
Майже мільйон гривень. І жодної вагітності. Все одно думають, тобі легко живеться.
Я вирішила поїхати в батьківську хату.
Поїхала сама.
Занедбаний двір. Розхитані ворота. Запах пилу і спогадів.
Я знайшла зошит із татиним почерком підрахунки майбутнього ремонту. Він планував. Не встиг.
Яблуня, яку ми садили разом, коли я була малою.
Ця хата не просто стіни. Це память.
Коли мама прийшла і сказала:
Ти ж без сімї, ти ж сильніша
Я не проковтнула ці слова.
Три спроби ЕКО. Три.
І вперше прямо сказала:
Хата моя. Я її не віддам.
Повисла тиша. Але вперше вона заспокоїла, принесла свободу.
Весна прийшла рано.
Сусідка мовила:
Він тільки тебе й чекав.
Я сиділа на веранді з чаєм, у светрі тата, дивилась на яблуню поперед себе.
Тут мій дім.
Не тому, що поступилася.
А тому, що маю право.
