Колись давно, коли у нашій родині відбулася весілля, усі були переповнені сильними емоціями. Одруження завжди приносило в наш дім хвилювання й радість.
Та чомусь люди дивляться на речі лише з одного боку, хоча, як і кожна гривня, усе має дві сторони.
Я не вважаю, що шлюб то щось жахливе. Але й досі багато жінок у нас вірять, що щастя можна знайти лише в одруженні та створенні сімї. Часто молоді дівчата, такі як я колись, зовсім не розуміють, що таке цей шлюб і що насправді на них чекає.
Усе, про що мріють, це вийти заміж, а там вже якось воно буде.
Дозвольте мені поділитися своїм життєвим досвідом. Колись я теж думала: ось вийду заміж за коханого чоловіка, народжу сина, і буду найщасливішою з усіх.
Та, на жаль, шлюб привніс у моє життя зовсім інші, нові проблеми. Ще навіть і не почала відкладати на власний дім, як дізналася незабаром народиться дитина. А зараз мати дитину стало дуже дорого.
Звичайно, ми раділи майбутньому народженню сина. Мій чоловік мав власну справу, а я сиділа у декреті з дитиною та щодня відчувала гостру фінансову неспроможність. Навіть не думаючи про заощадження на житло. Саме материнство виявилося для мене вкрай важким. Син був неспокійний і часто хворів, я майже не спала по ночах, нерви здавали, і я вже не могла себе стримувати. Часом навіть хотілося втекти кудись світ за очі. Бачите, не кожна жінка здатна стати ангелом-охоронцем родинного дому.
Шкода, що я не зрозуміла цього раніше. Синові було два роки, коли чоловік втратив роботу та бізнес і провалився у глибокий розпач. А там, де розпач, зявляється ще й чарка чи дві горілки. Не маючи вибору, я взяла все на свої плечі: записала дитину до садочку та знайшла одразу дві повноцінних роботи. Мучилася й працювала день і ніч, аби якось упоратися, поки чоловік безсило лежав пяний у ліжку. Це було так тяжко й виснажливо, що іноді хотілося просто закричати від розпачу. Якби не ще гірше було залишитися самій без грошей, без підтримки, без сил.
Одного разу я попросила свекруху поговорити зі своїм сином, привести його до тями. Бо не личить українському чоловікові опускати руки й марно витрачати гривні на випивку. Відверто поділилася з нею своїм болем що важко вже терпіти, що майже не витримую.
Я чекала підтримки, теплих слів. Але почула від неї зовсім інше: “Ні ти перша, ні ти остання проходиш через тяжкі часи. Але ти жінка, а отже, повинна терпіти, бо жінці не годиться бути слабкою.
Зазвичай саме жінка тримає сімю разом, тому закрий рота, коли хочеш кричати, і не плач, навіть якщо серденько болить. Прийми долю, яка випала, і просто далі живи своє життя. Не скигли!”
Її слова боляче відгукнулися в моєму серці, наче гострий ніж.
Адже вона ж також жінка, і їй нелегко. Її чоловік також ледачий, а замість взаємної підтримки вона радить усе терпіти й закривати очі. Та як довго можна це терпіти? Життя ж одне і так хочеться його прожити з легкістю й радістю. Перешкоди неминучі, але не такі жахливі. Справжня доля жінки бути щасливою й коханою.
