Ти ж мене й не кохала так по-справжньому Без почуттів одружилася. Тепер, мабуть, кинеш, як я захворів…
Не покину! впевнено прошепотіла Оксана й міцно обійняла Ігоря. Ти найкращий чоловік для мене! Я тебе ніколи не залишу
Ігорю складно було увірувати її словам, адже настрій його був похмурий
Оксана прожила двадцять пять років у шлюбі, лишаючись цікавою для чоловіків. Ще з юних літ у неї не бракувало шанувальників.
Навіть у школі майже всі хлопці задивлялися саме на Оксану, хоча справжньою красунею вона ніколи не була.
Та не кинула вона чоловіка, хоч і був він людиною складною.
Оксана жила з Василем до кінця його днів. Доньку Ірину вони виростили й видали заміж. Зять вивіз Іру до Польщі, тепер надсилають звідти світлини, кличуть у гості. Та так і не зібрались разом. Може, колись і поїде Оксана, але зі своїм чоловіком вона попрощалася назавжди.
Василь загинув у автокатастрофі. Все сталося раптово й безглуздо Потім знайомі лікарі розповіли, що, мабуть, серце підвело розгубився, не зміг втримати кермо.
Може, втратив свідомість? задумалась Оксана.
Вже цього не дізнаємось. зітхнула подруга Наталя, яка працює медикинею. Причина тяжкі травми, не сумісні з життям.
Оксана була наче в жахливому сні. Добре, що все організувати допомогла Наталя.
Вона й дізналась усі подробиці. Поховали Василя, а Оксана залишилася сама у просторому будинку, який усе життя вони з чоловіком будували.
Для двох був у самий раз, а от коли залишилась одна, будинок став надто великим і став тягарем.
У домі завжди відчувається, коли бракує чоловічої руки
Іра приїздила попрощатися з батьком і завела розмову про продаж дому, придбання квартири й можливий переїзд мами до неї.
Не буде цього! вигукнула Оксана. Я не для того роками будувала цю хатину, щоб її продавати! І до Польщі я не хочу. Бачила я ту вашу Європу…
Мамо!
Ой, дитятко, не сердься! крізь сльози посміхнулась Оксана. Жартую.
Якщо вже жартуєш, то ще не все втрачено.
Все було непросто. Як і сам Василь і дбав, і любив, а іноді був важким у характері. Через поганий настрій міг мотати нерви Оксані, потім каявся, просив вибачення. Оксана ж була людиною простою не тримала образи. Так вони й живи чверть століття, іноді самі дивуючись.
Іра трохи пожила й поїхала додому, до чоловіка, адже там треба теж підтримувати лад і затишок. Оксана залишилася сама.
Знала себе це триватиме недовго.
І дійсно: поплакала кілька місяців, витерла сльози, а біля неї вже крутилася компанія шанувальників.
Мама Оксани ще за життя дивувалася цій успішності дочки.
Чим ти їх приваблюєш? Ледь не черга! Не можу зрозуміти Не особлива ж красуня.
Мама, краса то не головне, відповідала Оксана, фарбуючи губи. Головне бути цікавою, неординарною, з ізюминкою.
Йди вже, не барися, а то жених злякається пирскала сміхом мама.
Не переймайся, ще знайду.
Минуло майже тридцять літ, а нічого так і не змінилося. Жінки нарікають на брак чоловіків після сорока, а у Оксани в сорок шість відразу двоє шанувальників, обидва чудові хлопці.
Серцем тяглася до Миколи. Гарний, вихований, цікавий співрозмовник, інтелігент. Але життя навчило Оксану не чекати від таких чоловіків практичності.
Другий Ігор. Звичайний роботящий українець: руки золоті, характер спокійний, але всередині справжній чоловік.
З дружиною він і лагідний, і уважний, а треба й стіну розібє. Проте Оксана менше до нього тягнулася: не балував красномовством, за столом міг розговоритись лише з доброго чарки, а так мовчазний.
Випити Ігор міг, але потім і працював, і життя горіло в руках. Усе в домі ладнав, надійний як скеля. Його Оксана й вибрала.
Микола образився і відійшов убік.
Оксана одружилася з Ігорем він був по-справжньому щасливий. На весіллі розвеселився, співав, танцював, навіть перехилив зайвого.
Ну ти, Оксано, не даєш ледве рік минув, а вже другий шлюб! засміялася Наталя. Інші зі свічкою вдень шукають чоловіка, а в тебе все просто.
От-от, скажи ще, що я не красуня
Не говоритиму, але правда завжди була затребувана.
Та не знаю, що в мені особливого піди з мамою моєю поговори!
Після цієї розмови Оксана пішла танцювати з Ігорем він підкотив, запросив: «Ну що, господине, будем разом танцювати?» Вона раділа й відганяла останні сумніви.
Так, простий, не красномовний, але скільки сили, доброти! Хіба не цього треба для щастя? Красиві слова то гарно, але ситний борщ ними не звариш.
Минуло кілька місяців, і господарство розквітло. Ігор викорчував старі груші, облаштував квітники, звів альтанку. В хаті ідеальний порядок, чоловіча рука всюди відчувається.
Він працював, підробляв, тішив Оксану подарунками й ласкою. Порівнюючи це щастя з першим шлюбом, Оксана тільки й жалкувала, що не зустріла Ігоря раніше. Такий чоловік справжній скарб!
Теплими червневими вечорами вони разом смажили шашлики, вечеряли в альтанці Ігор зробив там стіл і лави з ясена.
Оксана, наївшись, мружилась на сонці, мов кішка. Ігор розглядав її, усміхаючись.
Що, Ігорю?
Та радію просто, казав він.
Перша дружина Ігоря була занудна, і він уже не сподівався знайти просте жіноче щастя.
Вони насолоджувалися життям чотири роки, аж Ігор почав нездужати: швидко втомлювався, худнув, після випивки ставало геть зле.
Ігорю, йдемо до лікаря! наполягала Оксана. Що ти тянеш? Це не жарти!
Оксано, облиш дурниці. Само мине!
Що за совкові погляди? Може, не мине!
Я не боюся, ні…
Ігор не визнавався, чого насправді боїться: що Оксана залишить його, якщо захворіє. Бо розумів вийшла за нього більше з розуму, а не через почуття. А кохав її, як нікого.
У магазині вперше побачив розгублену жінку, яка шукала гаманець у торбі і закохався в ту простоту.
Хотілося захищати, берегти. Щоправда, мама Ігоря казала:
Синку, ну не красуня й не молода, ти ж ще молодий. Та тобі б молодицю
А йому Оксани вистачало для щастя.
Та що тепер, коли здоровя покотилося донизу? Хіба потрібен він Оксані? Вмовити до лікарні так і не вдалося. Якось у суботу зібралися вдома: Наталя з чоловіком Богданом, шашлики жарять, сусіди в гостях.
Щось Ігор виглядає недобре, прошепотіла Наталя Оксані, нарізаючи салат. Ти відчуваєш?
Не можу переконати його йти до лікаря. Може, послухає тебе?
Але Наталя не встигла вмовити Ігор впав непритомний за столом. Швидка забрала його до районної лікарні, Оксана тримала його за руку всю ніч.
Операція була термінова.
Пухлина печінки, сказали лікарі.
Рак? перелякалась Оксана.
Чекаємо аналізів.
Пухлина виявилася доброякісною, але розмір уже великий. Лікарі попередили: важке відновлення і довга реабілітація, роки беруть своє.
Ігор знітився, в лікарні його відвідала мама Тетяна Миколаївна принесла домашні котлетки, те, що дозволили лікарі.
Синок, ти що носа повісив? Жити треба! Дружина поруч, глянь, як за тебе бореться! Поїж і радій!
Не хочу їсти.
Треба! Або ти боїшся, що Оксана покине?
Вона сильна Може й здатися, що їй легше буде без мене.
Тут і увійшла Оксана.
Що сталося, хлопці?
Після відвідин мами Оксана підійшла, взяла чоловіка за руку:
Чуєш, не сходь з розуму. Ти не інвалід, усе минеться. Печінка сама поновиться, тільки терпи і слухай лікарів.
А чи вистачить тобі терпіння чекати?
Скільки треба, стільки й чекатиму. Я ж тебе люблю, хіба ти не відчуваєш?
Після виписки Ігор проходив важкий шлях. Швидко втомлювався, нічого не міг зробити як раніше. Ювілей підходив, а йому сумно заборони, їжа прісна, і взагалі все не те.
Оксана і словом, і ділом підбадьорювала: тримала режим, їла дієтичне, не нарікала. Разом через усе пройшли.
Ігорю, не кину я тебе. Мені з тобою добре і так. Нащо лишати свою половинку?
Колись я робив усього, а тепер і гвіздок не забю
Оксана обійняла його, притулилась:
Я люблю тебе, не здамся. Разом подолаємо все. Час лікує, все буде.
І справді: поступово Ігор відновлювався.
Ювілей Оксана організувала скромно, по-домашньому. Без спиртного, без зайвого шуму, зате з друзями, добрим настроєм і іграми.
От щастить тобі з дружиною, сказали товариші, йдучи.
Я мало чого досяг, зате маю свою людину, промовив він усміхаючись.
Ввечері сиділи на ґанку, під зорями, мовчали й раділи життю. Тієї ночі Ігор вперше за довгий час відчув у собі силу й віру: і здоровя повернеться, і кохання нікуди не зникне.
Що ти, Ігорю?
Усе добре! щасливо проговорив він.
Ну, нарешті, тихо усміхнулася Оксана й поцілувала його.
Їхнє життя наповнилося світлом…
Життя не завжди стелиться гладко. Та іноді справжнє щастя це просто тримати за руку рідну людину, не випускати, навіть коли важко. Бо любов вона не в словах, а в підтримці, довірі й терпінні.
