Бабка Олена прожила більшу частину свого життя у затишному районі на околицях Житомира. Після смерті чоловіка вона залишилася сама у двокімнатній хаті, яку колись отримала від матері. Батьки її онуків були зайняті своїми справами — вічно кудись їздили чи працювали до ночі, тому молодшу онуку, Соломію, часто залишали з бабою.
Старший онук, Денис, завжди був улюбленцем родини. Йому купували найкращі іграшки, відводили на гуртки, а згодом оплатили навчання у престижному університеті. Соломія ж була в тіні — не капризничала, не вимагала уваги, рано дорослішала. Вчилася, працювала, знімала кімнату і ні в кого нічого не просила. Єдиною справді теплою людиною в її житті залишалася баба Олена.
Соломія навідувалася до баби майже щотижня — після роботи, у вихідні, за будь-якої погоди. То приносила продукти, то ліки, то просто приходила на чай та розмову. І ось одного такого звичайного вечора баба Олена зустріла її мовчки, з кам’яним обличчям.
— Чого це ти так часто до мене ходиш, Соломійко? — спитала вона, не відриваючи погляду від телевізора. — Може, хату мою хочеш успадкувати?
Соломія, яка мила підлогу у передпокої, завмерла.
— Бабусю, ти що таке кажеш? Яка хата? Я ж тобі борщ обіцяла — хочеш, зроблю вареники?
Баба хитнула головою, але не відповіла. Соломія посміхнулася, звично приховала обраду й пішла на кухню. Поставила чайник, дістала улюблене бабусине масло з горіхами й почала готувати вечерю.
За кілька хвилин баба зайшла й сказала те, від чого у Соломії все всередині стиснулося:
— Знаєш, я вже оформила хату на Дениса. Тож даремно стараєшся. Тобі все одно нічого не дістанеться.
Соломія випросталася, витерла руки й спокійно відповіла:
— І правильно. Я до тебе ходжу не заради хати. Ти мені рідна, ти мене в дитинстві виростила, а тепер моя черга доглядати за тобою. А хата — це просто стіни.
Баба замовкла. Але її погляд був уже іншим — у ньому читалася тривога. Вони випили чаю, поговорили про серіал, який баба любила, і більше до теми хати того вечора не поверталися.
Через кілька днів Соломії подзвонив брат. Він кричав у трубку, звинувачуючи її в тому, що вона «переманила» бабу й умовила переписати на неї хату.
— Ти така сама, як усі! — гупав він. — Я тебе знати не хочу!
За ним подзвонила мати. Те саме: «Нащо ти так вчинила? Це ж наш родинний дім!» Соломія у повній плутанині поклала слухавку й пішла до баби.
— Бабусю, що відбувається? — спитала вона тихо. — Денис стверджує, що ти хату на мене переписала. Я нічого не розумію. У мене є знайомий юрист, якщо треба — допоможе. Але скажи чесно: ти щось оформила?
Баба Олена повільно сіла, зітхнула й зізналася. Її налякали розмови сусідок про те, як рідня «доглядає» за старими лише заради спадщини. Тому вона вирішила перевірити — хто з онуків як себе повестиме. Соломії вона сказала, що хата оформлена на Дениса. А Денису — що на Соломію.
— Ось і побачила, хто є хто, — сумно промовила вона. — Ти, Соломійко, як завжди, лишилася доброю та вірною. А твій брат… що вже казати, сам знаєш, як він відреагував.
Соломія лише похитала головою. Вона не злилася. Просто остаточно зрозуміла, де правда, а де користь.
Баба запропонувала їй переїхати до себе, якщо тепер хата офіційно належить їй. Але Соломія відмовилася.
— Ти до спокою звикла, бабусю. А я живу у ритмі — робота, друзі, життя. Давай усе лишимо, як є. Я буду приходити, як і раніше. Хата — не головне.
З того часу нічого не змінилося. Соломія, як і раніше, приходить до баби, приносить її улюблені продукти, дивиться з нею серіали й просто дарує тепло. А баба Олена знає: її онука — єдина людина, для якої вона справді дорога. Не через квадратні метри. А просто — через любов.
