Варвара, ти де?! Я вже цілу годину до тебе додзвонитися не можу! Якщо в понеділок не буде матеріалу на столі, звільню!
– Та пішов ти! – закричала Варвара, наче в порожнечу.
Вдарила по гальмах, автомобіль незграбно заскрипів на мокрій дорозі, трохи занесло задню частину і тільки тоді загальмував. Варя, відчувши велике самотність, так і сиділа в машині, не знаючи, як надалі змінити своє життя.
Чому у її подруг все по-іншому? Однокласниці або за заможних чоловіків вийшли заміж, або самі добре реалізувалися. Варі вже двадцять чотири, скоро двадцять п’ять, а вона стоїть на місці. Немов застрягла в цьому проклятому житті. Скільки б Варвара не робила, доля завжди вставляла їй палки в колеса. Здається, що Варварі просто не судилося хоч трохи радіти цьому життю.
Як тільки Варя знайшла гарне робоче місце, все знову пішло шкереберть. Пахала, бігала з цими статтями, сподівалася, що нарешті і у неї на вулиці перевернеться вантажівка з пряниками, але не так сталося.
Варвара знайшла чудову роботу, любила свій журнал, але відколи замість неї на посаду редактора призначили людину, про яку ні цензурного слова не скажеш, вона взагалі втратила надію, що у цьому житті хоча б трохи пощастить.
Варварі здавалося, що вона здалася. Колишні амбіції залишилися в тій же багнюці, в якій сидить і вона. Телефон дзвонить в машині. Навіть не хочеться вставати і брати трубку.
Знову дзвонить той хлопець-красень, поставлений на місце головного редактора невідомо ким. Поки Сергій Дмитрович не з’явився, з журналом усе було гаразд. У Варвари були всі шанси стати головним редактором. А тепер цей пихатий індик всівся на трон назавжди.
Варвара все життя мріяла бути журналістом, працювати в журналі, приносити користь, бігати в полях у пошуках інформації. Адже мріяла про таке життя. Але мрія обернулася затяжним застопоренням.
Тільки вступила навчатися, як одразу понеслася здобувати практичний досвід.
А тепер журналістка, справжній майстер слова, сидить у брудному снігу біля власної машини.
Телефон все ще дзвонить. Варвара встала з хлюпаючим звуком, безуспішно струшуючи джинси. Вона сіла у машину і нарешті взяла телефон, що розривався від дзвінків головного редактора.
– Михайлова, ти б хоч трішки головою подумала! Я на тебе наїхав за статтю, а вона, виявляється, вже готова. Чого ти мені нерви псуєш? – розгорнувся низький, оксамитовий голос Сергія Дмитровича.
Антонов, ледь вступивши до офісу як головний редактор, створив дикий розгардіяж серед журналісток. Вони наперебій намагалися завоювати його увагу, але, здається, безуспішно.
– А ви мені дали слово сказати? Кричите, як… – хотілося назвати його сільським півнем, але Варвара змовчала, щоб не наблизити своє і без того швидке звільнення.
– Завтра, як зазвичай, о десятій, щоб була в офісі. Є питання по матеріалу для «Стар-Буд». І не пропадай більше. Не хочу втрачати таку журналістку, тим більше зараз. Сама знаєш, яка нестача кадрів.
Невже, і голос змінився, весь такий хороший. І не кричить, як різаний. А всього лише треба було розплющити очі і подивитися на стіл, де вже лежить матеріал. Втомила! Варвара з досадою згадувала в такі моменти слова матері. Вона все життя говорила, що з неї нічого не вийде. Як же потрібно себе не любити, щоб продовжувати залишатися на роботі, де немає ніяких кар’єрних перспектив?
«Ти у нас не красуня, Варя. Тільки красиві жінки, з ногами від вух, тонкою талією і губами, як у риби з мультика, мають шанс побудувати це життя за чужий рахунок. А ти у нас все на своєму горбі тягнутимеш, от побачиш»: звучали в Вариній голові слова матері.
А може і права мама. Куди це Варя зі своєю зовнішністю лізе? Подивитися на головних редакторів інших журналів, так там суцільні красуні… З ними ні про що не домовишся, очі округляють, і по клавіатурі клац-клац-клац.
Варвара всхлипнула з обіди, витерла рукою поточений ніс. Зйомна крихітна квартира, борги, постійні проблеми. І ще чоловік, від якого жодної користі немає. І як Варя могла прогледіти його інфантильність і небажання хоч щось робити?
І йти страшно, і залишатися вже ніяких сил немає. Ну, любить Варвара свій журнал, нічого іншого й не хоче. Але чи варто…
Довелося повертатися додому, не сидіти ж далі в брудному в снігу в мокрих джинсах…
Дівчина повернулася в квартиру, зняла з себе брудний одяг, кинула в прання, залишилася під гарячими струменями душу. Вони впиваються своїми невидимими зубками в шкіру, залишаючи червоні смуги. І тільки в такій майже киплячій воді могла дівчина прокинутися від нескінченної рутини життя.
– Я вдома! – прозвучав голос з коридору.
У той момент Варвару вже трохи відпустило. Вона вийшла в коридор, чмокнула чоловіка в щоку. Куди поділася та шалена пристрасть, яка їх об’єднала?
– Чого така червона? Опять плакала на пустому місці? – запитує Марко, знімаючи черевики.
Варвара тільки рота відкрила, але відповідати не стала. У оточуючих була дивовижна звичка постійно знецінювати її проблеми. Тільки у них можуть бути проблеми, а їй-то що…
– Там документи прийшли, аналізи, – говорила Варя спокійно.
– Які? – запитує Марко, зовсім забувши про те, що вони проходили обстеження.
А зараз дитина могла б їй піти на користь, якщо можна так сказати. Варя отримала б декретну відпустку і за пару років спокійно вирішила, що далі робити зі своєю кар’єрою. Дівчині дійсно потрібно було час, щоб видихнути, віддатися сім’ї, власним потребам.
Може зараз саме час?
Варвара навіть думала, що вона злиться тільки тому, що вже давно підсвідомо хоче стати мамою, а вчепилася в кар’єру, яка ще й застопорилася.
Марко зняв з себе робочий одяг, одягнув спортивні домашні штани, сів у крісло і закрив обличчя долонями. Він стягнув їх вниз, жахливо витягаючий шкіру. Відкинувся на спинку, міцно вилаявся, а потім сказав:
– Навіщо тобі зараз діти?
– У якому сенсі? – ошелешено запитала Варвара. – Мені скоро двадцять п’ять, тобі тридцять два. Раніше народжувати вже не модно. Ми ж начебто домовлялися, обстеження пройшли разом. У нас, до речі, все нормально, можемо стати батьками!
– Варю, я думаю, що зараз не час.
І знову Марко дав задню. І Варя, дивлячись йому в обличчя, раптом усвідомила, що весь цей час він просто водив її за носа. Не потрібні йому діти і взагалі нічого йому не треба, це ж ясно. Йому потрібна тільки молода дружина, і бажано, щоб за неї не потрібно було нести жодної відповідальності.
І в цю хвилину Варя раптом відчула так болісно все своє життя, повне несправедливості і постійних проблем. І якось так прикро стало за себе, так гірко, що у неї в цьому віці могла вже кар’єра йти стабільно, або дитина вже була б, якісь мрії про справжню, теплу, повноцінну сім’ю…
І так прикро їй було, що головний редактор водить її за носа, чоловік добре всівся на шию, ще й диктував свої умови…
І в цей момент Варвара раптом усвідомила, що наче для неї самої в її житті просто немає місця.
І, не сказавши ані слова, дівчина стала збирати речі. Чоловік дивився на неї в усі очі, тільки відкривав і закривав рот, як риба, витягнута раптом на берег.
– А роби ти що хочеш! – промовила наостанок Варвара, а потім, востаннє глянувши на свого чоловіка, тільки переконалася у тому, що чинить як ніколи правильно!
…Варя подала на розлучення і не піддалася на вмовляння чоловіка, який і раніше тільки обіцяв, та нічого не робив. Звільнилася з журналу, бо не було там ніяких перспектив, і можна було тільки мріяти про бажану кар’єру. Весь її життєвий шлях перевернувся з ніг на голову. І страшно до жаху було, і цікаво, до чого все це може призвести.
Та тільки Варя не планувала здаватися. Через два місяці після звільнення їй зателефонували з іншого журналу і одразу запропонували посаду керівника відділу. Варя миттєво погодилася і з новими силами взялася за обов’язки. А після розлучення виявилося, що чоловік, навіть перебуваючи на межі бідності, на роботу так і не влаштувався, і платити за зйомну квартиру не став, а просто повернувся додому до матері, щоб там жити за її рахунок.
І тут же Варвара зрозуміла, що зробила правильний вибір, і не дарма пожаліла себе, і не дарма почала все з самого початку знову. Адже інколи, щоб виріс красивий квітка, його інколи потрібно зрізати під самий корінь.
Три роки пройшло з того дня, як Варвара раптово одним різким, імпульсивним рішенням задумала змінити все своє життя. І з тих пір у неї дійсно все йшло, як по маслу. І робота відмінна, і посаду вже заступника редактора отримала, ось-ось редактором стане, як мріяла. І на роботі її цінували, і навіть конкуренти часто намагалися переманити до себе.
У Варвари і чоловік гідний з’явився, який не боявся відповідальності і був готовий до більш серйозного майбутнього. А всього-то потрібно було набратися сміливості і змінити все, до чого вона так звикла.
І, озираючись зараз на своє минуле, Варя розуміла, що як би їй тоді не було страшно, вона про свій вчинок анітрохи не шкодує.
