Варвара, де ти зараз?! Чому мені доводиться годину до тебе телефонувати?! Якщо матеріали не будуть готові до понеділка, звільню!
– Та йди ти! – крикнула Варвара у порожнечу.
Вона різко натиснула на гальма, автомобіль якось незграбно занісся по мокрій дорозі, трохи відвівся зад і тільки тоді зупинився. Варя, відчуваючи себе по-справжньому самотньою, сиділа в машині, не знаючи, як змінити своє життя далі.
Чому в її подруг усе складається по-іншому? Однокласниці вже або вийшли заміж за заможних чоловіків, або самі реалізувалися. Вірі вже двадцять чотири, скоро двадцять п’ять, а вона наче на одному місці. Таке відчуття, ніби застрягла в цьому проклятому житті. Що б Варя не робила, доля завжди вставляла їй палиці в колеса. І здається, що їй просто не судилося хоч трохи радіти життю.
Тільки знайшла хорошу роботу, як і тут все пішло не за планом. Працювала, бігала зі статтями, сподівалася, що нарешті і на її вулиці перекинуться солодощі, але все дарма.
Варвара знайшла чудову роботу, любила свій журнал, але після того, як замість неї головним редактором призначили людину, яку вона називала тільки в думках, вона зовсім втратила віру в те, що доля може бути до неї хоч трохи милосердною.
Здавалося, що Варя здалася. Її давні амбіції залишилися в такій же бруду, як і вона зараз. Телефон дзвонив у машині. Не хотілося навіть вставати і брати його.
Знову дзвонить цей молодик-красень, посаджений на місце головного редактора не зрозуміло ким. Поки Сергій Дмитрович не з’явився, у журналу все було добре. У Варі були всі шанси стати головним редактором. А тепер цей пихатий індик зайняв крісло навічно.
Варвара все життя мріяла бути журналістом, працювати в журналі, приносити користь, їздити в пошуках інформації. Але мрія обернулася затяжним застою.
Тільки почала навчання, як відразу взялася набирати практичний досвід.
А тепер журналістка, справжній майстер слова, сидить у грязному снігу на узбіччі біля власного авто.
Телефон все ще тріщить. Варя встала з хлюпаючим звуком, безуспішно струшуючи джинси. Вона сіла на місце і нарешті взяла телефон, який розривався від дзвінків головного редактора.
– Михайлова, хоча б трохи думала! Я на тебе за статтю накричав, а вона, виявляється, вже готова. Чого мучиш мені нерви? – пролунав низький, оксамитовий голос Сергія Дмитровича.
Анохін, ледь з’явившись в офісі як головний редактор, вніс дикий хаос між журналістками. Вони навперебій намагалися завоювати його увагу, але, схоже, безуспішно.
– А ви мене вислухали? Кричите, як… – хотіла назвати його селянським півнем, але Варя промовчала, аби не прискорювати своє і так неминуче звільнення.
– Завтра до стандарту, о десятій, щоб була в офісі. Питання щодо матеріалів для “Будівельник”. І не зникай більше. Не хочу втратити таку журналістку, тим більше зараз. Сам знаєш, який застій в кадрах.
Вражаюче, і голос змінився, весь такий добрий. Не кричить, як різаний. Треба тільки було розплющити очі і подивитися на стіл, де вже лежить матеріал. Діставало! Варя з досадою згадувала у такі моменти слова матері. Та всю життя твердила, що з неї нічого не вийде. Це ж як треба себе не любити, щоб продовжувати залишатися на роботі, де немає жодних перспектив?
«Ти в нас не красуня, Варя. Лише гарні жінки, з довгими ногами, тонкою талією і губами, як у риби з мультика, мають шанси побудувати життя за чужий рахунок. А ти в нас тягтимеш все на своєму горбу», – звучали в голові слова матері.
А може мама права. Куди це Варя з її зовнішністю рветься? Подивитися на головних редакторів інших журналів, там одні красуні… З ними ні про що не домовишся, роблять величезні очі і по клавіатурі клаца-клаца-клаца.
Варвара всхлипнула від образи, витерла рукою поточений ніс. Знімна крихітна квартира, борги, постійні проблеми. Ще й чоловік, з якого користь нуль. І як Варя прогледіла його інфантильність і небажання щось робити?
І йти страшно, і залишатися вже немає жодних сил. Варя любить свій журнал, не хоче йти. Але варто…
Довелося повертатися додому, не сидітимеш же далі у снігу у мокрих джинсах…
Вона повернулася у квартиру, зняла з себе брудний одяг, кинула в прання, залишилася під гарячими струменями душу. Вони, немов невидимими зубками, залишали червоні смуги на шкірі. І лише так, у майже кип’ятку, могла Вара оклигути від безконечної рутини.
– Я вдома! – почувся голос з коридору.
На той момент Варю вже трохи відпустило. Вона вийшла в коридор, цьомнула чоловіка в щоку. Куди поділася та шалена пристрасть, яка їх колись об’єднала?
– Чого така червона? Знову ридала на рівному місці? – запитав Мирослав, знімаючи взуття.
Варвара лише відкрила рота, але не відповідала. У оточуючих була чудова звичка постійно знецінювати її проблеми. Це ж тільки у них можуть бути проблеми, а в неї-то що…
– Там документи прийшли, аналізи, – сказала Варя спокійно.
– Які? – запитав Мирослав, зовсім забувши про обстеження.
Зараз дитина могла б зіграти їй на руку, якщо можна так сказати. Варя отримала б декретну відпустку і спокійно за кілька років вирішила б, що далі робити з кар’єрою. Справді, їй потрібно було час для родини і власних потреб.
Може, зараз саме час?
Варвара навіть думала, що вона злиться лише тому, що підсвідомо давно хотіла стати мамою, а зубами трималася за кар’єру, що зупинилась.
Мирослав зняв робочий одяг, натягнув спортивні домашні штани, сів у крісло і закрив обличчя долонями. Він провів їх вниз, жутко розтягуючи шкіру. Відкинувся, громко вилаявся, потім сказав:
– Навіщо тобі діти саме зараз?
– У якому сенсі? – ошелешено запитала Варвара. – Мені скоро двадцять п’ять, тобі тридцять два. Непопулярно бути вже старородящою. Ми ніби домовлялися, пройшли обстеження разом. У нас все гаразд, можемо бути батьками!
– Варь, я думаю, що зараз не час.
І знову Мирослав ухилився. І Варя, дивлячись йому в обличчя, раптом усвідомила, що весь цей час він просто водив її за носа. Він не хоче дітей, взагалі нічого йому не потрібно, ясно ж. Йому потрібна лише молода дружина, і бажано, щоб за неї не було жодної відповідальності.
І в цю мить Варя раптом відчула так болісно все своє життя, переповнене несправедливістю і постійними проблемами. І якось так образливо стало за себе, так гірко, що у неї в цьому віці могла вже кар’єра розвиватися стабільно, або вже була б дитина, якісь мрії про справжню теплу, повноцінну родину…
І так образливо їй було, що головний редактор водить її за носа, чоловік гарненько сів на шию, ще й диктував свої умови…
І в цей момент Варя раптом усвідомила, що якби для неї самої в її житті просто немає місця.
І, не сказавши ні слова, дівчина почала збирати речі. Чоловік дивився на неї с круглими очима, лише відкривав і закривав рот, як риба, витягнута раптово на берег.
– А роби що хочеш! – промовила наостанок Варвара, а потім, в останній раз поглянувши на чоловіка, переконалася, що чинить як ніколи правильно!
…Варя подала на розлучення і не велась на умовляння чоловіка, який раніше тільки обіцяв, але нічого не робив. Звільнилася з журналу, оскільки не було там жодних перспектив, і можна було лише мріяти про бажану кар’єру. Все її життя перевернулося до гори дригом. І страшно було жахливо, і цікаво, до чого все це може привести.
Але Вара не збиралася здаватися. Через два місяці після звільнення їй подзвонили з іншого журналу і відразу запропонували посаду керівника відділу. Варя миттєво погодилася і з новими силами взялася за обов’язки. А після розлучення з’ясувалося, що чоловік, навіть на межі бідності, так і не влаштувався на роботу, а за орендовану квартиру платити не став і просто повернувся додому до матері, щоб жити за її рахунок.
І тут Варвара зрозуміла, що зробила правильний вибір, і не дарма вона себе пошкодувала, і не дарма почала все з нуля знову. Адже інколи, щоб виріс красивий квітка, його іноді треба зрізати під самий корінь.
Минуло три роки з того дня, коли Варвара раптово одним різким, імпульсивним рішенням задумала змінити все своє життя. І з тих пір у неї дійсно все йшло як по маслу. І робота відмінна, і посаду вже заступника редактора отримала, ось-ось редактором стане, як вона і мріяла. І на роботі її цінували, навіть конкуренти часто намагалися заманити до себе.
У Варвары з’явився достойний чоловік, який не боявся відповідальності і був готовий до більш серйозного майбутнього. А всього-то потрібно було набратися мужності і змінити все, до чого так звикла.
І, озираючись зараз на своє минуле, Варя розуміла, що як би не було їй тоді страшно, вона ні на хвилину не жалкує про свій вчинок.
