Оленка накрила на стіл, поставила на пліт зеленого борщу, допекла пиріжки з картоплею та капустою — змалку вірила, що шлях до чоловічого серця лежить через шлунок. Вона старанно готувала, сподівалась, вірила. П’ять років шлюбу — і нічого. Ані дитячого топотіння, ані крихітного плачу вночі. Лікарі лише розводили руками: «Ще не все втрачено», — а чоловік і слухати не хотів про обстеження. Дмитро віддалявся щораз більше, ставав дратівливим, холодним, сварливим. А свекруха щоразу знаходила привід звинуватити Оленку.
— Ти мені онуків не даєш, бо не можеш, — гула Наталя. — Мій син здоровий, це ти в молодості гуляла!
Оленка ридала в подушку. Вона обійшла десятки лікарень, пройшла процедури, здала аналізи. Та все було марно без Дмитра. А він і не думав підтримувати — виходив, хлопаючи дверима, та й кричав, що їх нічого не зв’язує, окрім іпотеки.
Та вона все одно сподівалась.
…Того вечора, як завжди, Оленка чекала його з роботи. У повітрі пахло домашньою їжею, але замість привітання вона почула:
— Що це за безлад на кухні? — буркнув Дмитро, оглядаючи брудний посуд.
— Я готувала… — почала вона, але він перебив.
— Неважливо. Сідай. Треба дещо сказати.
Серце Оленки забилось частіше.
— Все це… — він махнув рукою навколо. — Все, що між нами… безглузде. У мене інша. Ми кохаємось. Я подаю на розлучення.
Вона застигла. Щойно на столі парувалися пиріжки, а тепер її життя розсипалось.
— А наші плани? Мрії? — прошепотіла Оленка.
— У мене тепер інші плани. Я все ще хочу дитину. Але з іншою жінкою.
Він пішов. Назавжди.
Далі було наче у страшному сні: суди, поділ майна, докори, приниження. Наталя вимагала квартиру — адже її «золотий синок» так і не здобув спадкоємця. Оленку ніхто не жалів. Навіть мати не могла втішити.
— Ти ще молода, — повторювала Марія. — Все тільки починається.
— Я більше не хочу ні кохання, ні чоловіків, — схлипувала Оленка. — Я зламана.
Але Марія не здавалась. Вона водила доньку по лікарях, витягувала з депресії, знову й знову переконувала не ставити на собі хреста.
Оленка здалась — лише заради матері. Знову обстеження, процедури, робота, рідкі зустрічі з подругами. Вона намагалась не згадувати минуле, жила як могла. І думала, що її серце назавжди закрите для любові.
Допоки не з’явився Орест.
— Я не питаю про минуле, — сказав він. — Я хочу будувати з тобою майбутнє.
— Але я не можу подарувати тобі дитину, — зізналась вона.
— Значить, заведемо кота. А якщо захочеш — собаку. Головне, щоб ти була поруч.
Вони почали жити разом. Через п’ять місяців розписались. Взяли квартиру в кредит, завели кота. Оленка вперше за багато років почала сміятись. Вона вчилась бути щасливою — і в неї виходило.
Минуло п’ять років. У них народились донька й син — Соломійка та Юрко. Оленка навіть не вірила, що таке можливе. Вона кохала і була кохана. Жила в турботі та спокої. І намагалась не згадувати те, що було.
Але одного разу вона натрапила у місті на Наталю.
— Гарно виглядаєш, — усміхнулась та. — Нового заможного знайшла?
— Я просто щаслива, — спокійно відповіла Оленка. — А ви як?
— Мучимось із Дмитром, — зітхнула свекруха. — Невістка вже третя. Все не те. Оленко, ти, виявляється, була найкращою.
Оленка усміхнулась, але нічого не сказала. Не хотілося зраджуватись.
— А діти в тебе є? — не втрималась Наталя.
— Ми не настільки близькі, щоб обговорювати таке, — ввічливо завершила розмову Оленка.
— Просто в Дмитра дітей так і нема… Може, варто вам знову спробувати? — кликнула їй услід Наталя.
— Ні, дякую, — кинула Оленка, відходячи.
І лише коли повернула за ріг, Оленка вперше по-справжньому зрозуміла: все, що трапилось, сталося не дарма. Пішов той, хто не мав залишитись. Щоб у її житті з’явився той, хто чекав її по-справжньому.
А разом із ним — і ті, заради кого тепер варто було жити.
