Ранок у червні починався тихо. На просторих кухні Ганна неторопки готувала каву, насолоджуючись ароматом, що наповнював кожен куток їхньої київської квартири. Вона любила ці миті тиші — до того, як світ починав вимагати від неї більше, ніж вона могла дати.
Олексій, її чоловік, з’явився на порозі, завжди зібраний, з відтінком втоми після роботи. Він кинув коротке «Доброго ранку», потягнув чашку та ковтнув, перш ніж оголосити новину:
— Мама хотіла дізнатися, чи зможеш відвезти її завтра до лікарні. У неї запис на прийом зранку.
Ганна завмерла. Завтра мала бути презентація, над якою вона працювала два тижні. Пропустити її означало втратити шанс на підвищення.
— Олексію, ти ж знаєш, це неможливо…
— Та це ж мама, — перебив він, з докором у голосі. — Ти ж дружина, а не чужа жінка. Родичам треба допомагати.
Спочатку — прохання свекрухи. Потім — дзвінок від Насті, сестри Олексія. Їй, бачиш, терміново потрібна «перерва» від дітей. У той момент, коли Ганна збиралася відвідати батьків, яких не бачила вже місяць.
— Ну будь ласка, — капризно благала Настя. — Ти ж добра. Батьків потім навідаєш.
Ганна знову поступилася. І знову не почула «дякую».
Через тиждень подзвонив Василь Пилипович, свекор:
— Ганнусю, машина моя зламалася. Чи не могла б ти свою позичити на пару тижнів?
— А як я їздитиму на роботу? У мене зустрічі по всьому місту…
— На метро доїдеш. Молода ж. Ми ж родина.
І знову — «ти мусиш». І знову — «ми ж свої».
Пізніше, коли їй підвищили зарплату і вона з надією розповіла про це Олексію, мріючи про подорож, він лише знизав плечима:
— Батьки вирішили зробити ремонт. В Оленки весілля на носі. Раз у тебе тепер більше грошей, допоможеш?
Ганна не вірила своїм вухам.
— Тобто ми знову усе скасовуємо заради твоїх? Це ж були наші мрії…
— А хто, якщо не ми? Ти ж не чужа.
Ці слова лунали у її голові дедалі голосніше. У цьому «не чужа» не було любові — лише обов’язок.
І ось одного дня, за тиждень до річниці, Олексій остаточно перетнув межу:
— Ти зобов’язана допомагати моїй родині. Ти ж дружина!
Ганна мовчки дивилася на нього. Перед нею сидів чоловік, для якого вона була не супутницею, не коханою жінкою, а лише інструментом для задоволення потреб усіх навколо.
Вночі вона не спала. Вранці зібрала валізу. І пішла.
Повернулася до невеликої квартири, купленої колись на власні гроші. Вона стала її прихистком.
Минуло три місяці. Олексій подзвонив, попросив зустрічі. Казав, що все зрозумів, обіцяв змінитися.
— Занадто пізно, — відповіла вона.
Він не зрозумів головного. Не відмова у допомозі зруйнувала їхні стосунки. А те, що він перестав бачити в ній людину. Усе, що було колись — турбота, підтримка, родина — розчинилося у безкінечних вимогах, де вона була лише «зобов’язана».
Навіть річницю він забув.
Ганна того дня купила собі букет півоній, пройшлася старим Подолом, а ввечері, сидячи на лавці біля озера, уперше за довгий час відчула, як повітря у легенях стало легшим. Не тому, що стало простіше. А тому, що тепер вона жила для себе.
Наступного ранку вона купила квиток. В один кінець — до Стамбула. Сама. Бо більше не потрібно бути зручною. Досить бути щасливою.
