“Ти зруйнувала нашу сім’ю!” — кричить дочка.
Моя донька Оля звинувачує мене в своєму розлученні, і її слова, як ніж, ріжуть сердце. Вона вважає, що я не створила їй та чоловікові умов для щасливого життя. Все почалося з їхньої сварки через іпотеку, хоча я благала їх не поспішати з кредитом. Але тепер я — головна винуватка їхніх бід, і цей біль не дає мені спокою.
Оля та її чоловік Богдан одружилися три роки тому. Весілля донька хотіла розкішне, з сотнею гостей та лімузином. Я просила бути скромнішою, але свекруха, Надія Степанівна, била себе в груди: “Для єдиного сина влаштую свято на весь Харків!” Довелося викласти всі свої заощадження, щоб не впасти в очі. Я попередила Олю, що подарунка від мене не буде — віддала останню копійку на їхнє свято. Досі з жахом згадую, скільки ми витратили на один день, який тепер здається марною тратою.
Після весілля молодята зняли квартиру. Я мовчала, хоч розуміла, що вони даремно віддають гроші чужій людині. Вони хотіли бути незалежними, але їхнього запалу вистачило лише на рік. Жити на оренді виявилося занадто дорого.
Коли помер дід Богдана, він залишив йому стару однушку на околиці міста. Без ремонту, з обшарпаними стінами, але жити можна. За документами квартира належала свекрусі, але вона дозволила молодим там оселитися. Вони вирішили робити ремонт. Я відмовляла Олю: “Навіщо вкладатися в чужу оселю? Ти там ніхто, а якщо щось піде не так, залишишся з нічим!” Але донька не слухала.
Я була в тій квартирі лише раз — на новоселлі. Район похмурий, до центру добиратися годинами, двір зарос бур’яном, а сусіди виглядали так, ніби життя давно їх зламало. Кухня крихітна, удвох не розвернутися. Але Оля з Богданом сяяли від щастя, і я промовчала, не бажаючи псувати їм момент.
Через рік Оля оголосила, що вагітна. У тій тісній однушці з дитиною було б тісно. Богдан попросив матір продати квартиру, щоб додати грошей на іпотеку, але свекруха відмовилася навідріз. Молоді все одно рішилися на кредит. Я благала їх почекати: “Олю, у декреті платити іпотеку буде нічим! У вас є дах над головою, навіщо створювати собі проблеми?” Але мої слова були як вітер.
Тоді свекруха запропонувала інший варіант: помінятися квартирами. Я мала переїхати в їхню стару однушку, а вони — до моєї трикімнатної квартири в центрі. Я відмовилася. Жити в занедбаній “коробці” на околиці? Ні, дякую. Моя квартира — мій дім, я в ній господиня. Навіщо мені чужа оселя, де навіть вікна виходять на смітник?
Оля затаїла образу. Вони з Богданом, наперекір мені, оформили іпотеку на вторинне житло, де ремонт не потрібен. Але коли народилася їхня донька, Софійка, вся зарплата Богдана йшла на кредит. Жити було ні на що. Ми з чоловіком допомагали, чим могли, але в нас самА тепер Оля з Софійкою живуть у мене, а Богдан лишається в тій іпотечній квартирі, і кожен день я питаю себе, чи дійсно я винна у їхньому розпалі.
