— Ти принесла горе у нашу родину! — голосно крикнула матір до своєї підліткової доньки.
— Мамо, ти повернулася! Я так сумувала! Тепер ми будемо разом? — з тремтячою надією вигукнула дівчинка, кидаючись до неї.
— Ні! Ти залишишся з бабусею! — різко перервала її Ганна, відсторонюючись, ніби від чужої.
Ганна вперше за два роки приїхала до доньки у містечко Соснівку. Її голос був холодним, а погляд — сповнений ненависті. Вона залишила дитину на опіку свекрухи, і ця зустріч розбила серце дівчинки, яка так довго чекала материнської любові.
— Чому? — ледве стримуючи сльози, запитала вона.
— Бо з твоїм народженням у нашу родину прийшло лихо! Через тебе немає батька! — викрикнула Ганна, і її слова, наче ніж, вгризлися в душу дитини.
Ганна та Олексій були нерозлучними ще зі шкільної лави. Їхнє кохання здавалося вічним: вони мріяли про майбутнє, будували плани, не могли прожити один без одного і дня. Відразу після інституту вони одружилися. Олексій влаштувався на вахту, заробляв добре, і незабаром вони купили квартиру у Соснівці. Коли Ганна дізналася, що вагітна, Олексій сяяв від щастя. Він оточив її турботою, вибрав найкращий пологовий будинок, готував дитячу кімнату. Їхнє життя було сповнене надій.
Але доля була жорстокою. За кілька днів після пологів Ганна готувалася до виписки. Олексій, сяючи від гордості, прикрасив дитячу, купив квіти і поїхав до лікарні за жінкою й донечкою. Та дістатися він не встиг. Жахлива аварія обірвала його життя. Рятувальники й лікарі були безсилі. Ганна залишилася сама з новонародженою донькою на руках.
До пологового приїхала подруга Ганни, намагаючись пом’якшити удар. Вона вигадувала дурниці, щоб відволікти, але правда наздогнала Ганну вдома. Свекруха, ридаючи, розповіла про трагедію. Ганна, збожеволівши від горя, увірвалася в дитячу, яку з такою любов’ю готував Олексій. Вона нищила все навколо: рвала штори, розкидала іграшки, кричала від болю. Її світ розвалився.
Після похорону Ганна не могла дивитися на доньку. Свекруха, Марія Іванівна, взяла на себе всі турботи про малу. Ганна змушувала себе доглядати за дитиною, але в її серці не було любові — лише порожнеча й гнів. Вона звинувачувала доньку у смерті чоловіка, ніби її народження стало прокляттям.
Одного разу, коли Марія Іванівна прийшла до онуки, Ганна не витримала.
— Це вона винна! — кричала вона, задихаючись від сліз. — Вона зруйнувала наше життя! Я ненавиджу її!
— Ганно, опам’ятайся! — благала свекруха. — Ми повинні жити заради дівчинки. Вона не винувата!
Але слова не допомагали. Ганна замкнулася у своєму горі, відгородившись від доньки стіною ненависті.
Через два роки Ганна влаштувалася на роботу. Марія Іванівна допомагала, як могла, але незабаром їй запропонували підвищення й почали відправляти у відрядження. Вона попросила свекруху забрати дівчинку до себе. Бабуся, яка обожнювала онуку, з радістю погодилася. Спочатку Ганна навідувала доньку, брала на вихідні, але згодом візити стали рідшими. Потім вона зовсім зникла.
Ганна переказувала гроші на картку свекрусі, але не виходила на зв’язок. Дівчинка, сумуДівчинка, сумувала за матір’ю, але згодом зрозуміла, що справжня родина — це не кров, а люди, які люблять без умов.
