Сижу на кухні, мовчки ковтаю гіркий чай, а в душі — шторм.
У невеликому місті під Києвом, де повітря пахне літом та свіжістю, моє життя в 52 роки перетворилося на тиху війну. Мене звуть Оксана Василівна, і живу я в своїй двокімнатній хаті з сином Дмитром та його дівчиною Марічкою. Три місяці ми тісночимося втрьох, і що дня я відчуваю, як мій дім, моя твердиня, стає чужою. Брудний посуд на столі — це не просто безлад, а символ мого самітнього болю.
**Мій син, моя кров**
Дмитро — моя єдина дитина, моя гордість. Виростила його сама після смерті чоловіка, віддаючи всю любов. Він виросив добрим, трохи жартовливим. У 25 він зустрів Марічку, і я спочатку раділа. Вона здавалася милою: усміхнена, з довгим косом, завжди віталася. Коли Дмитро сказав, що вона переїде до нас, я не заперечила. «Мам, це тимчасово, поки не знімемо своє», — пообіцяв він. Я кивнула, думаючи, що витримаю. Як же я помилилася.
Моя хата — затишна, повна спогадів. Тут Дмитро робив перші кроки, тут ми з чоловіком мріяли. Тепер вона — тісна клітка. Марічка з Дмитром захопили велику кімнату, а я юшуся в малій, де ледве вміщається ліжко. Я намагаюся не заважати, але їхня присутність давить. Вони живуть, ніби мене нема, а я, мов привид, мовчки спостерігаю.
**Брудні тарілки й холод у очах**
Ранок за ранком я сиджу на кухні, пию чай і дивлюся на купу брудного посуду після їхнього сніданку. Марічка смажить яєшню, Дмитро п’є каву, вони сміються, потім тікають — на роботу, до друзів, по справах. А я залишаюся з їхніми тарілками, чашками, крихтами. Мию, бо не терплю безладу, але щоразу відчуваю, як у мені росте образа. Чому вони не думають про мене? Чому не прибирають? Я не їхня служниця, але вони, здається, вважають інакше.
Марічка ніколи не пропонує допомогти. Може пройти повз, базікаючи по телефону, навіть не кивнувши. Дмитро, моя дитина, що колись обіймав мене щоранку, тепер ледве помічає. «Мам, усе добре?» — кидає він, вибігаючи з хати, і я мовчки ківзаю головою, ховаючи біль. Їхня байдужість — як ніж у серці. Я почуваюся невидимою у власній хаті, де кожен куток — мій спогад.
**Тихий бунт**
Я пробувала говорити з Дмитром. Одного разу, коли Марічки не було, сказала: «Сину, мені важко. Ви не прибираєте, не допомагаєте. Я почуваюся тут чужою». Він дивиться здивовано: «Мам, ти ж завжди сама все робиш. Марічка втомлюється, я теж. Не завдавай клопоту». Його слова — як пошматували мене. Невже він не бачить, що я теж втомлююся? У 52 роки я працюю в крамниці, ношу коробки, цілий день на ногах. Але для них я — лише фон, який має бути зручним.
Я почала помічати, що Марічка переставляє мої речі. Мої горщики, мої фото, навіть улюблена серветка — тепер усе «не так». Вона робить це мовчки, але в її очах читаю: вона хоче бути господинею. А я? Я — зайва. Подруга Ганна каже: «Оксано, вижен їх! Це твій дім!» Але як вигнати рідного сина? Як сказати йому, що його дівчина робить моє життя нестерпним? Боюся втратити його, але ще більше — втратити себе.
**Остання крапля**
Учора Марічка залишила не лише посуд, а й мокрі рушники на дивані. Я попросила прибрати, а вона лише цмокнула: «Оксано Василівно, я поспішаю, потім розберу». Не розібрала. Дмитро, як завжди, мовчав. У ту мить я зрозуміла: більше не можу. Мій дім — не їхній хостел, а я — не покоївка. Хочу повернути своє життя, свій спокій, свою гідність.
Я вирішила поговорити з Дмитром серйозно. Скажу — або поважати мій дім, або шукати своє. Знаю, буде важко: Марічка налаштує його проти мене, він може образитися. Але не можу більше мовчати, сидіти над холодною чашкою, коли душа кричить. Я заслуговую поваги, навіть якщо заради неї доведеться пожертвувати миром у родині.
**Шлях до себе**
Ця історія — мій біль і мій бунт. Дмитро та Марічка, можливо, не хочуть робити мені боляче, але їхня байдужість мене вбиває. Віддала синові все, а тепер почуваюся чужою у власній хаті. Не знаю, як розвиватиметься наша розмова, але знаю одне — більше не буду тінню. У 52 роки я хочу жити, а не ховатися за грязями тарілок. Нехай цей крок стане моїм порятунком — чи моєю останньою битвою. Я — Оксана Василівна, і я поверну собі свій дім.
