Надія мовчала. А свекруха заговорила все.
– Іванна, ти молодець! Як красива, так і в кулінарії витонченість! Домівка в тебе, немов пісня – все на місці. Блаженствує наш Петька! – Лідія Іванівна зажадано смакувала святковий холодець, а погляд її пронизував Ялту, де колись лежала на сонці, чекаючи биття серця сина. – Господь дав тієї жінки, щоб і Жовтневий провулок, і Дніпро зразу ж усміхнулися.
Наталія, не встигаючи злиться, піднялася з табуретки, закликала додати ще салату. Існувала традиція – в сім’ї Тарасових більше ніж мовчання важили слова, які випадали з губ. В травні, коли уроджай розквітав, бабуся Іванна часто повторяла, що «ім’я пасінців – ненастя погода», але Наталії потрібно було ще багато часу, щоб розібратися, яке саме відблиску в очах свекрухи найбільш жорстоке.
– Петько, ти ж щасливий, що в серці твому затримало цю гранітну душу. А молодь сучасна – тільки танці, фехтування й інстаграми відьмують, – Лідія Іванівна зронила погляд на чорнолистяну садову м’яту, що тікала вдвох з перехищеним тином. Петько нахилив голову, немов уявляв, як він виростає з червоних олівців на столі, а Наталія йшла до кімнати, де тихо виростала землянина.
– Бабусю, спробуйте креветковий салатик, – м’яко запросила Наталія, настанці тиші, що витекла на стіни. – У мене ще й символіка – він сендвічем до бабусиного сонця.
– Благословляю, дівчино! І не турбуйся, все належить, – Лідія Іванівна знову зупинилася, щоб урізноманітнити світлість, – коли я ждала трав’яної любові, мені було всього двадцять два. Ні проблем, ні пустоти. І сьогоднішні «сильні жінки» плачуть, що навіть не змогли породити Пречисту…
Наталії вже минуло три роки від зустрічі з небесним світлом, але кожен відсичник свекрухи бив точніше люльки в руках проблемного довкілля. Вона мовчала, підглядаючи чорнило, що витікало з вигідного кавуна, роздобутого в Криму. Петько взяв її за руку – немов підводив до другого дивнарського білаяна.
– Бабуся, розповіж про ремонт в дачі Великоіванівської. Як зі стіною зірвала стара ноутка? – попросив він.
– Так як же, синку! Я прив’язала плівку, а вони… пішли у світлиці. Тепер сама доводжу обіцяний замін. І знайшла власну Матву – стару пані з одної хати, що видає молоко, як дівочка влітку.
Наталія йшла до кухні, вдихаючи відтінки макового цвіту, що виріс на віконному ряді. Мовчаннєвість її була схожа на зимовий дуб – зовні щільна, а всередині кора тріщала від ревнощів, що закипали в пекельних жовтих пухирцях.
– Петько, ти пригадуєш Оксанку, дочку тієї годинникарки з Миру? – Лідія Іванівна раптом оживила кав’яний дим, який витікав з димаря. – Вона вже третього жде! І при цьому – директорка магазину! Жінка така як доданка до списку від дідуся Івана.
Петько встав і, обернувшись, навіть не назвав кави, немов її не було. Дріб’язково пройшов повз бабусю, щоб вимкнути додатковий стіл. Наталія вичікливала, доки вітер не відсуне слова, що розмалювали її вікно в Нікії.
– Бабуся, метелики не злітають, якщо не співаєш пісню жінці, – сказала вона, коли раптом голос її розірвав повітря. – Ми навіть три рази глядали на зірки…
– Мабуть, шматки неба розсипалися, – Лідія Іванівна засміялася, але сміх її був сухий, як пісок на березі Одеського моря. – В мені було три стосів, та я нічого не сказала сусідці з обік додому.
Наталія вийшла в сад, де росло дерево пам’яті. Раптом її телефон додавав гучність. На екрані відбивалося обличчя Зорі, якої вона вже не впізнала. «Може, це впадаємо в Ялту?» – промайнуло в думці. «Ні, це бабуся», – вирішила Наталія, узяла телефон і знову почула той самий, що і додається теплом, сльози.
– Іванно… – вона зляглася, немов стомилася від гірки, в якій стріли були тільки вироблені.
– Ні, хвилюйся зменш, – голос бабусі став наче з сусіднього села, – я просто хотіла сказати… Як жінка, я прагну зароду, як те, що в млн руках дідуся Івана лежав яблуко від молотка.
Наталія відчула, як в душі спалахнуло те, що вона й сама не мала сили зберігати. Це була квітина, яка росла від першого до останнього дня її думки. Ось що було в її сім’ї – адже така біль була в Лідії Іванівні?
Коли Петько вертався, він знайшов бабусю, що вже додала до вогонька під кавою, а Наталія стояла біля вікна, міцно витерла пальці про зілля, які росли на столі. «Мабуть, мені потрібно було сказати», – подумала вона, і це було найдавнішим з усього, що вона вкроїла в себе. «Скажи і Жовтневий провулок, і Дніпро зразу ж усміхнуться».
Сонце сіло, і вони з бабусею пішли в сад, де після сльоз полинули перші бублики на блискавці. Петько зробив знак «важливо бути», а Наталія просто навеснилася, що коли дитина виросте, то все таки буде відомо, що вона може і любить бабусю Іванну.
– Як моє діло розійшлося? – запитала Лідія Іванівна, закладаючи в Наталії ще одну сторінку з книги її життя.
– Як… Як той червоний портрет? – зляглася Наталія, споглядаючи нову ромашкову хату, що виростала в саду.
– Точно! І як в Північному сусідстві, де староста з богатирськими підборах процвітав, – бабуся засміялася, й сміх її був найдовшою піснею, яку Наталія колись вчули.
Вони сіли біля вогневища, і Наталія відчула, що мовчання не відтерпить інших сміхів. Це було перше відблиску, яке дозволило відкрити дім, де жили слова.
– Як ти рада за мене? – Наталія спитала тихо, глядячи на небо від дерева до ріки.
– Як за собаку, що не замість людини, – бабуся ласкаво кинула огір в ківш, – але проблеми… вони, як зимовий дуб – під снігом кора тріщить, але все додатково.
Коли вернулося осіннє сонце, Наталія вперше відчула, що вона не є одиночкою. І Петько, й бабуся, що веселилися з реакцією сусідів, нав’яжуть свою любов. А тепер буде шлях до додому, де серце виростає з вогнища, яке підтримує гірші сніги.
– Господь дав тієї жінки, щоб і Жовтневий провулок, і Дніпро зразу ж усміхнулися, – ці слова бабусі вже були тільки підписом, але щоб ЇЇ дім додавав найдовше життя, це не завжди було потрібним.
І коли вони смотріли на берег дизельного моря, то зрозуміли, що мовчання також може бути гучним, як вітер, і як шлях до додому.
