Оксана снувала по хаті, готуючи вечерю для себе та чоловіка. Вечір обіцяв бути тихим і затишним, аж раптом тишу розрізав різкий дзвінок у двері. Гостей вони не чекали, і цей звук завис у повітрі, немов вісник чогось несподіваного.
— Богдане, відчини, будь ласка, хто там? — гукнула Оксана з кухні, витираючи руки об рушник.
Богдан, відірвавшись від телевізора, неохоче підвівся й пішов до дверей. Відчинивши їх, він завмер, не вірячи очам.
— Тіточко Марічко? Звідки ви взялися? — у його голосі була щира здивованість. Перед ним стояла старша сестра його покійної матері, жінка, яку він не бачив роками.
— Добрий вечір, Богданку. От, вирішила до вас завітати. Можна зайти? — Марічка усміхнулася, але в її очах мелькнула тінь втоми.
— Та звісно, заходьте! — Богдан відступив, пропускаючи гостю. — Чому не попередили? Я б зустрів вас на вокзалі.
— Та так, спонтанно вийшло, — відповіла вона, обережно ставлячи на підлогу важку торбу. — Була у твоєї сестри у Львові, а тепер ось до вас, до Києва, приїхала.
Оксана, почувши голоси, вийшла з кухні, поправляючи фартух. Побачивши гостю, вона легенько насупила брови.
— Добридень, Марічко! Отакий сюрприз… Вечерятимете з нами?
— Не відмовлюся, дякую, — відповіла жінка, спрямовуючись у ванну, щоб помити руки.
Оксана кинула на чоловіка питальний погляд, ледве стримуючи роздратування.
— Я й гадки не мав, що вона приїде, — пошепки виправдався Богдан.
— І надовго вона до нас? — Оксана схрестила руки. — Ще й по місту водити, годувати? Нащо взагалі з’явилася?
— Заспокойся, зараз усе з’ясуємо, — Богдан знизав плечима, намагаючись не загострювати.
Повернувшись, Марічка поставила на стіл торбу з подарунками.
— Ось, привезла вам із села: мед свіжий, сусідський, часник, трави різні. У вас у місті за таке, мабуть, цілий станок просять. Ну, розповідайте, як живете? Як синок ваш?
— Живемо, як усі, — почав Богдан. — Квартиру в іпотеку взяли, працюємо, крутимося. Іванко у десятому класі, захопився програмуванням. Незабаром з тренування повернеться. А у вас як справи?
— Молодці, що квартиру взяли, — кивнула Марічка. — А я от вирішила рідню навідати. Після смерті вашої мами, Богдане, зв’язок із вами майже втратився. Ви до міста не їдете, справ повно, розумію. А мені самій у селі сумно. Старість, як кажуть, не в радість…
— Котлети у вас, Оксанко, просто смакота, — додала вона, відкусивши шматочок. — І хата затишна, молодці.
— А надовго ви до нас? — обережно запитала Оксана, намагаючись приховати нетерпіння. Богдан кинув на неї докірливий погляд.
— На денічок утри, — відповіла Марічка. — Хочу ваше місто подивитися, давно не була. А потім далі поїду. Побачуся з вами, з Іванком. Ти, Оксанко, така красуня, і господиня чудова.
Оксана вимушено посміхнулася. Компліменти були приємні, але ситуація все одно нервувала.
— Спати вам, мабуть, на кухні доведеться, на розкладайці, — сказала вона. — У нас лише дві кімнати: в одній ми з Богданом, в іншій — син.
— Та я невибаглива, де покладете, там і ляжу, — махнула рукою гостя. — Дякую за вечерю, усе було дуже смачно.
У цю мить у хату влетів Іванко, засапаний, із рюкзаком на плечі.
— Сину, це бабуся Марічка, сестра твоєї бабусі Ганни, — представив Богдан. — Ти її, мабуть, не пам’ятаєш, маленький був, коли ми до неї їздили.
— Добридень, — Іванко уважно подивився на гостю. — Ви справді схожі на бабусю Ганну…
— Приємно познайомитися, Іванку, — усміхнулася Марічка. — Чула, ти програмуванням захоплюєшся?
— Так, — пожвавився хлопець. — Тільки комп’ютер у мене старий, гальмує. Пишу програми, але все повільно працює.
— Молодець, продовжуй. Програмісти зараз на вагу золота, — підбадьорила вона.
— А ви ким працювали? — поцікавився Іванко.
— Я лікарем була, потім викладала в медінституті. А потім вийшла заміж, переїхала в село. Там і оселилася. Допомагати людям — це велика справа, Іванку.
— Круто, — кивнув хлопець, зворушений.
— Ну, давайте постелимо вам, спочивайте, — запропонував Богдан. — Завтра у мене вихідний, можу показати вам місто.
— Дякую, Богдане, буду рада, — відповіла Марічка, і її голос задрожав від щирої вдячності.
Коли всі розійшлися по кімнатах, Оксана, лежачи в ліжку, почала шепотіти чоловікові:
— Що це за новини? Приїхала вночі, з медом та часником, і думає, ми мусимо стрибати від щастя? Тепер її розважати, годувати! Що за люди такі?
— Оксанко, заспокойся, — тихо відповів Богдан. — Вона моя єдина тітка. Мою маму вона виростила, їхні батьки рано померли. Життя у неї було нелегВалентина Павловна залишила їм не лише квартиру, а й урок про те, що справжня родина завжди знаходить шлях одне до одного, навіть через роки розлуки.
