Тихо, як є
Коли Олена сказала «мені набридло мовчати», вона не кричала. Просто поклала ложку на стіл, подивилася у вікно і промовила це — спокійно, майже буденно. Як кажуть: «треба винести сміття» або «забула купити хліб». Без напруги, але так, що в кімнаті раптом настала тиша, ніби вимкнули звук.
Андрій відірвав очі від телефону, але не відразу зрозумів, що сталося. Він почув її голос, але зміст дійшов трохи пізніше, як відлуння через воду. Він подивився на неї, потім знову на екран — ніби між ними було скло, і крізь нього вже нічого не розгледіти.
— Ти про що?
— Про нас. Про те, як ми живемо. Тихо.
Він не відповів. Знову поглянув у телефон. В голові мелькнуло: «знову». Хоча «знову» не було. Вона мовчала довго. Дуже довго. І він знав це, але робив вигляд, що не помічає. Зручно. Без сварок. Без пауз. Тільки тепер пауза стала вічною.
Жили вони разом сім років. Було все: подорожі, свари, кумедні фільми, друзі, ремонти. Сварилися через дрібниці, мирилися вночі на кухні, ділили торт навпіл, казали глупощі хором. А потім — ніби вимкнули звук. Не одразу. Поступово. Спочатку не дослуховували. Потім — не договорювали. Перестали дзвонити один одному вдень. Потім перестали питати «як справи». Потім просто жили. Чиста кухня, чайник на плиті, квитанції на столі. Без смаку. Без приводів. Без «ми».
— Я себе тут не чую, Андрію. — Вона все ще дивилася у вікно. — Мене наче немає.
Він хотів сказати щось важливе. Що він чує. Що все не так. Що просто втомився, просто закрутився. Що кохає, просто забув слова. Але слова не йшли. Не тому що не кохав — а тому що давно не говорив вголос. І відвик чути себе.
Олена встала, поставила чашку у мийку. Потім вдягла куртку. Взяла ключі. Вийшла. Він не зупиняв. Він навіть не знав, чи треба. І це було найстрашніше. Не її кроки до дверей, не клацання замка, а те, як легко це сталося. Без крику. Без «залишись». Занадто легко, наче нічого важливого не втрачається.
Вона йшла вулицею, і сніг під ногами хрустів, ніби з кіно. Люди навколо йшли швидко, ніхто ні на кого не дивився. Олена зупинилася біля світлофора і вперше за довгий час відчула себе на місці. Не у сенсі «де треба», а просто — тут і зараз. Ні в минулому, ні у вигадках. Це був дивний, тихий спокій, ніби тіло нарешті наздогнало душу.
Того вечора вона не пішла ні до подруги, ні до матері. Просто блукала містом, повертаючи туди, куди вели ноги. Зайшла в пекарню, де колись любила сидіти з Андрієм. Купила собі пампушку з маком. Сіла за столик біля вікна, не роздягаючись. Пахло корицею, ваніллю і чимсь давно забутим. І вперше за довгий час їй не хотілося нічого обговорювати, пояснювати, розбирати. Хотілося просто прожити цей вечір. Тільки для себе. Без ролі. Без глядачів.
Андрій написав їй через два дні. Без пафосу. Просто: «ТиПросто: «Ти де?» — ніби випадково, ніби не з туги, а зі звички, і вона відповіла: «Живу» — без крапки, без емоцій, просто так, а потім пройшли місяці, і вона зрозуміла, що іноді тиша — це не порожнеча, а простір, де можна нарешті почути власний голос.
