Я працюю акушеркою вже багато років, і за цей час у моїй професії траплялися різні ситуації: і добрі, і не дуже приємні. Медичний персонал зазвичай не втручається в особисті справи породіль та їхніх сімей, але нещодавно мені довелося зробити виключення, щоб підтримати одну студентку, яка щойно народила чудову доньку, а вже з першої хвилини захотіла віддати її.
Її звали Олеся справжнє українське імя. Олеся поступила до нашої лікарні, не відвідуючи жодного лікаря за всі девять місяців вагітності. На мої питання, чому так сталося, вона не відповідала, а перед пологами не було нагоди поговорити.
Олеся народила дівчинку зразково, навіть краще, ніж ті, хто відвідував курси підготовки до пологів. Вона лише тихо стогнала у палаті, чемно виконувала всі мої прохання і пологи відбулися без жодних ускладнень. Коли я вперше взяв у руки новонароджену, вона голосно закричала, сповіщаючи всіх, що в цьому світі зявилась ще одна людина. Олеся, дивлячись на доню, також заплакала. Її сльози текли по щоках, а я заспокоїв її й сказав, що маля здорове, тож нам слід радіти появі такої гарної української дівчинки.
Втім, вже у відділенні Олеся попросила повідомити соціальні служби, бо хоче залишити дитину і передати її на усиновлення.
Ми намагалися переконати Олесю, що поспішати не варто, але вона не хотіла брати доню на руки, відмовлялася годувати грудьми й просила залишити її в спокої.
Дівчинка, на відміну від інших немовлят, не хотіла їсти штучну суміш, але з апетитом відкривала рот, коли відчувала запах материнського молока, намагаючись повернути голову в пошуках грудей яких не було поруч.
Мала почала втрачати вагу. На наступній зміні я знову взяла її і віднесла до матері, попри те, що колеги мене відмовляли. Я пояснив Олесі, що її поведінка загрожує здоровю дитинки, і майже наказав годувати доню. Нарешті Олеся притулила малу до грудей, та почала жадібно ссати молоко, а я, посилаючись на нагальні справи, вийшов. Хотів, щоб вони залишилися самі.
Повернувшись через пів години, побачив, що вони обидві сплять, а Олеся ніжно обіймає свою донечку. Потім Олеся з дитиною вийшла в коридор, сіла біля мого столу і почала розмовляти.
Виявилося, що батько дівчинки відомий у нашому місті підприємець. Він був одружений і зовсім не зрадів її вагітності, радив зробити аборт, але Олеся вирішила народжувати. Коли бізнесмен довідався про її рішення, розповів усе своїй дружині. Вона пробачила чоловіка, але сама накинулася на бідну студентку, погрожуючи й вимагала, щоб та віддала дитину. Не допомогли ні гроші, ні залякування відтак чоловік поїхав з міста, а дружина наполягала на усиновленні.
Наприкінці розповіді, Олеся подивилася мені просто в очі й сказала:
Я хочу залишити її собі, але не знаю, як виживу з дитиною у гуртожитку, без грошей
Я похвалив Олесю за її мужність і постарався підтримати її. Наш завідувач добре знається з багатьма у місті, тож було неважко налагодити контакт із батьком дитини і запросити його на розмову. На диво, підприємець не уникав зустрічі зявився через кілька годин, і ми змогли обговорити всі питання щодо майбутнього життя Олесі та її доні. Чесно кажучи, такого порядного повороту ми не очікували.
Після виписки з лікарні Олеся винайняла квартиру, за яку батько доні заплатив наперед на рік у гривнях. Він також дав їй достатньо грошей для початку самостійного життя й пообіцяв надалі допомагати доньці. Вочевидь, у нього прокинулось сумління: він зрозумів, що несе відповідальність за свою дитину. Я не знаю, як складеться їхня подальша доля, але щиро сподіваюся, що Олеся зможе створити родину й виростити чудову українську донечку.
