Оксана готувала вечерю, накриваючи стіл для себе та чоловіка. Вечір обіцяв бути тихим, затишним, коли раптом тишину розірвав різкий дзвінок у двері. Гостей вони не чекали, і цей звук завис у повітрі, ніби передвісник чогось несподіваного.
— Богдане, відчини, будь ласка, хто там? — гукнула Оксана з кухні, витираючи руки об рушник.
Богдан, відірвавшись від телевізора, неохоче підвівся й прямував до дверей. Відчинивши їх, він завмер, не вірячи власним очам.
— Тіто Лесю? Звідки ви взялися? — подив у його голосі був щирим. Перед ним стояла старша сестра його покійної матері, жінка, яку він не бачив роками.
— Добрий вечір, Богданку. Ось, вирішила до вас завітати. Можна зайти? — Леся посміхнулась, але в її очах мигнула тінь втоми.
— Звісно, заходьте! — Богдан відступив, пропускаючи гостю. — А чому не попередили? Я б зустрів вас на вокзалі.
— Та так, спонтанно вийшло, — відповіла вона, обережно ставлячи на підлогу важку торбу. — Була у сестри твоєї у Львові, а тепер ось до вас, у Київ, навідалася.
Оксана, почувши голоси, вийшла з кухні, поправляючи фартух. Побачивши гостю, вона ледь посупила брови.
— Вітаю, Лесю Степанівно! Оце так сюрприз… Вечерятимете з нами?
— Не відмовлюся, дякую, — відповіла жінка, направляючись у ванну, щоб помити руки.
Оксана кинула на чоловіка допитливий погляд, ледве стримуючи роздратування.
— Я й гадки не мав, що вона приїде, — шепотом виправдовувався Богдан.
— І надовго вона до нас? — Оксана схрестила руки. — Ще й по місту її возити, годувати? Навіщо взагалі з’явилася?
— Супокійся, зараз усе з’ясуємо, — Богдан знизав плечима, намагаючись не загострювати.
Повернувшись, Леся Степанівна поставила на стіл торбу з гостинцями.
— Ось, привезла вам із села: мед свіжий, сусідський, часник, трави різні. У вас у місті за таке, мабуть, цілий стан просять. Ну, розповідайте, як живете? Як синок ваш?
— Живемо, як усі, — почав Богдан. — Квартиру в іпотеку взяли, працюємо, крутимося. Ярослав у десятому класі, захопився програмуванням. Незабаром із тренування повернеться. А у вас як справи?
— Молодці, що квартиру взяли, — кивнула Леся. — А я ось вирішила рідню навідати. Після смерті вашої мами, Богдане, зв’язок із вами майже втратився. До міста не приїжджаєте, справи, розумію. А мені самій у селі сумно. Старість, як кажуть, не в радість…
— Котлети у вас, Оксанко, просто смаколик, — додала вона, відкушуючи шматочок. — І квартира затишна, молодці.
— А надовго ви до нас? — обережно запитала Оксана, намагаючись приховати нетерпіння. Богдан кинув на неї докірливий погляд.
— На три дні, — відповіла Леся. — Хочу місто ваше подивитися, давно не була. А потім далі поїду. Побачуся з вами, із Ярославом. Ти, Оксано, така красуня, і господиня чудова.
Оксана вимушено посміхнулася. Компліменти були приємні, але ситуація все одно напружувала.
— Спати вам, мабуть, на кухні доведеться, на розкладайці, — сказала вона. — У нас лише дві кімнати: в одній ми з Богданом, в іншій — син.
— Та я невибаглива, де покладуть, там і ляжу, — махнула рукою гостя. — Дякую за вечерю, усе було дуже смачно.
У цю мить у квартиру влетів Ярослав, задиханий, з рюкзаком на плечі.
— Сину, це бабуся Леся, сестра твоєї бабусі Марії, — представив Богдан. — Ти її, напевно, не пам’ятаєш, малим був, коли ми до неї їздили.
— Вітаю, — Ярослав уважно подивився на гостю. — Ви справді схожі на бабусю Марію…
— Приємно познайомитися, Ярославе, — усміхнулася Леся. — Чула, ти програмуванням захоплюєшся?
— Так, — оживився хлопець. — Тільки комп у мене старий, гальмує. Пишу програми, але все повідно працює.
— Молодець, продовжуй у такому дусі. Програмісти зараз на вагу золота, — підбадьорила вона.
— А ви ким працювали? — зацікавився Ярослав.
— Я лікарем була, потім викладала у медичному. А потім вийшла заміж, переїхала в село. Там і оселилася. Допомагати людям — це велика справа, Ярославе.
— Круто, — кивнув хлопець, вражений.
— Ну, давайте постелимо вам, відпочивайте, — запропонував Богдан. — Завтра я вихідний, можу показати вам місто.
— Дякую, Богдане, буду рада, — відповіла Леся, і її голос задрожав від щирої вдячності.
Коли всі розійшлися по кімнатах, Оксана, лежачи в ліжку, почала шепотом дорікати чоловікові:
— Це що за новини? Приїхала вночі, з медом і часником, і думає, ми мусимо стрибати від щастя? Тепер її розважати, годувати! Що за люди такі?
— Оксано, заспокойся, — тихо відповів Богдан. — Вона моя єдина тітка. Маму мою вона виростила, їхні батькиПізніше Оксана зрозуміла, що рідні люди — це найцінніше, що може бути в житті.
