Сумка з речами стояла біля дверей, застібнута на всі блискавки ніби останній штрих перед відїздом. Олеся нервово поправляла ремінь, кидаючи короткі погляди на сестру та сина. У передпокої пахло сирістю: за вікном мрячив дощ, а комунальник згрібав важке листя до бордюру. Їхати Олеся не хотіла, але пояснювати це десятирічному Денису було марно. Він мовчав, уперто дивлячись у підлогу. Наталка намагалася триматися бадьоро, хоча всередині у неї стискалося тепер Денис мешкатиме у неї.
Усе буде добре, сказала вона, натягуючи посмішку. Мама скоро повернеться. А ми з тобою поки впораємось.
Олеся міцно й швидко обняла сина, ніби поспішала піти, щоб не передумати. Потім кивнула сестрі: ти ж розумієш. За хвилину двері за нею замкнулися, залишивши в квартирі глухий відлук. Денис як стояв біля стіни, так і залишився, пригорнувши до себе старий рюкзак. Наталка раптом відчула незручність: племінник у її домі, його речі на стільці, його черевики поруч із її чоботами. Вони ніколи не жили разом довше за пару днів.
Заходь на кухню. Чайник уже закипів, промовила вона.
Денис мовчки пройшов за нею. У кухні було затишно: на столі стояли глечики та тарілка з хлібом. Наталка налила чай собі й йому, намагаючись говорити про дрібниці про погоду за вікном, про те, що треба купити нові гумові чоботи. Хлопчик відповідав односкладово, дивився крізь неї то на запотеле вікно, то десь усередину себе.
Ввечері вони розібрали його речі. Денис акуратно розклав футболки у шухляду, а зошити склав стопкою поряд із підручниками. Наталка помітила: він обережно уникав торкатися її дитячих іграшок ніби боявся порушити лад у чужому домі. Вона вирішила не натискати на розмови.
Перші дні трималися на напрузі. Ранкові збори до школи проходили у мовчанні: Наталка нагадувала про сніданок, перевіряла портфель. Денис їв повільно, ледве піднімаючи очі. Ввечері він робив уроки біля вікна або читав книжку зі шкільної бібліотеки. Телевізор вони вмикали рідко шум дратував обох.
Наталка розуміла: хлопчикові важко звикнути до нового розкладу та чужої оселі. Вона сама ловила себе на думці, що все навколо тимчасове, навіть чашки на столі ніби чекають когось. Але часу не було: вже за два дні треба було йти оформлювати опіку.
У відділенні ЦНАПу пахло папером та вологим одягом. Черга тягнулася вздовж стін, обклеєних оголошеннями про пільги. Наталка тримала під пахвою папку з документами: заяву від Олесі, свою згоду, копії паспортів та свідоцтво про народження Дениса. Співробітниця за склом говорила сухо:
Треба ще довідку з місця проживання дитини та згоду другого батька
Його давно немає. Я приносила копію свідоцтва.
Усе одно потрібен офіційний документ
Вона перебирала папери повільно; кожне зауваження звучало як докір. Наталка відчувала: за формальними фразами ховається недовіра. Вона пояснювала ситуацію знову, розповідаючи про вахту сестри, показуючи маршрутний лист. Зрештою заяву прийняли але попередили: рішення буде не раніше ніж через тиждень.
Вдома Наталка намагалася не показувати втому. Вона сама відвела Дениса до школи щоб поговорити з класною про його ситуацію. У роздягальні діти товкотілися біля шафок. Вчителька зустріла їх насторожено:
Ви тепер за нього відповідаєте? Документи покажете?
Наталка подала довідки. Жінка довго їх розглядала:
Я маю повідомити адміністрацію І ще: за всіма питаннями тепер звертатися до вас?
Так. Його мама працює на вахті. Я оформлюю тимчасову опіку.
Вчителька кивнула без співчуття:
Головне щоб не пропускав заняття
Денис слухав розмову з напруженим обличчям, потім пішов до класу, не попрощавшись. Наталка помітила: вдома він став більше мовчати, ін
