Дочка з онуком переїхали до мене «на кілька днів», але я почула, як вони обговорювали, до якого санаторію для літніх мене відправити.
Їхній приїзд здався стихією, яка впала на моє тихе, упорядковане життя. Вони з’явилися на порозі з чемоданами, коробками й винуватою усмішкою Оленки.
— Мамо, це ненадовго, — дзвеніло в її голосі, поки Данилко, мій п’ятнадцятирічний онук, ледве проштовхував у коридор колонку завбільшки з шафу. — У нас там ремонт, знаєш, будівельники… ну, ти ж розумієш. Місяць, ну може два.
Я розуміла. Тому мовчки відійшла вбік, звільняючи шлях. Моя двокімнатна хата, яка колись здавалася просторим притулком, на очах стискалася.
Першою здала вітальня. Вона швидко перетворилася на філію підліткового світу: футболки на спинці дивану, навушники, заплутані в кутах, постійний гомін ігор.
Мої герані, які роками цвіли на підвіконні, «переселили» на кухню, бо «бабцю, тут світла мало, а Данікові треба простір для монітора».
Потім черга дійшла до кухні. Оленка з ентузіазмом взялася «оновлювати» моє господарство.
— Нащо тобі стільки баночок? — запитувала вона, витягаючи з шафи мої запаси сушених трав. — Цьому вже роки, усе треба викинути! Я куплю нові, красиві контейнери.
Вона не питала – вона констатувала факт. Мій улюблений глиняний глечик, подарунок покійного чоловіка, сховали на антресолях, бо він «не вписується в концепцію». Натомість з’явився блискучий електричний чайник.
Я намагалася не заважати. Виходила на довгі прогулянки, щоб не чути музику онука й телефонні розмови доньки.
Повертаючись, щоразу знаходила щось нове. Переставлений крісла. Іншу серветку на столі. Зниклий з полички альбом із сімейними світлинами.
— Мамо, я його в шафу поклала, а то пилом вкривається, — легко пояснила Оленка, помітивши мій погляд.
Я почала відчувати себе гостею. Тихою, чемною, яку терплять у власній оселі.
Я втратила впізнання свого дому. Він наповнився чужими звуками, запахами, життям, яке витісняло моє.
Одного вечора я повернулася раніше. У передпокої світилося, з кухні чулися приглушені голоси.
Я хотіла зайти, привітатися, але щось зупинило. Оленка щось обговорювала по телефону.
Я завмерла в темному коридорі, прислухаючись.
— …так, Андрію, я зрозуміла. Але треба обрати найкращий. Щоб умови були добрі й місце пристойне…
Її голос був тихим, майже змовницьким. Я притулилася до стіни, серце забилося важко.
— Ні, той надто далеко. А цей, що ти скидав… там скаржаться на харчування. Треба все обміркувати. Це ж не на тиждень.
Пауза. Мабуть, слухала його відповідь.
— Звичайно, для неї ж краще. Свіже повітря, товариство… Вона тут одна, як у клітці.
Я заплющила очі. Повітря раптом стало бракувати.
— Гаразд, ще подивлюся варіанти, — підбила підсумок Оленка. — Завтра поговоримо. Бувай.
На кухні дзенькнула ложка. Я навшпиньках прокралася до своєї кімнати й тихенько зачинила двері.
Сіла на ліжко, дивлячись у порожнечу. Не було ані сліз, ані бажання кричати. Всередині застигло, ніби лід.
Виходить, ремонт — це лише привід. Виходить, усі ці «мамо, тобі ж краще» — лише підготовка. Вони вже все вирішили. За мене. Залишилося лише обрати заклад.
Я сиділа нерухомо, а за стіною кипіло життя. Онук сміявся з якогось відео. Донька наспівувала, миючи посуд у своєму новому чайнику.
Вони жили. А мене вже списали.
Наступного ранку я прокинулася іншою. Холодний спокій, який осяг мене вчора, не зник. Я встала, одяглася й вийшла на кухню.
Оленка вже готувала сніданок.
— Доброго ранку, мамо! — промовила вона зі звичною яскравою усмішкою. — Як завжди, кашку?
— Ні, — відповіла я рівно. — Зроби мені бутерброд із сиром. І поверни мій глечик, будь ласка. Я хочу справжнього чаю.
Оленка здивовано моргнула.
— Мамо, ну нащо тобі той старий? Ось новий, зручний…
— Поверни. Глечик. На. Місце. — Я вимовляла кожне слово чітко, дивлячись їй у вічі. Щось у моєму погляді змусило її здригнутися. Вона мовчки дістала з антресолів мій глиняний скарб і поставила на стіл.
З цього дня почалася моя тиха війна. Я більше не тікала з дому. Сиділа у вітальні й спостерігала.
Я бачила, як Данилко кидає шкарпетки під стіл, як Оленка шепоче по телефону, замовкаючи, коли я входжу.
Вони сприйняли мою нову твердість за старі капризи. Це мені підходило.
За кілька днів на столі з’явився буклет. «Санаторій для літніх «Вітер у соснах». Затишок і турбота».
Оленка робила вигляд, ніби він з’явився сам.
Я взяла його до рук, коли вона була поруч. Перегорнула сторінки. Усміхнені літні люди на фото, затишні кімнати.
— Яка кра
