Він побачив хлопчика вперше біля полиці з хлібом у маленькому крамниці на околиці Чернігова. Той не дивився на батони, а ніби вдивлявся крізь них — чекав, чи не з’явиться там хтось знайомий. Той, кого дуже довго не було. Або, може, й не існував ніколи. Сам хлопець — худий, у потертому пуховіку з розірваним рукавом, у чоботях, з яких визирали сірі шкарпетки. Шапка з’їхала набік, а рукавички були розтягнуті, наче їх носили не одне покоління. Щоки — червоні від холоду, губи обвітрені.
Погляд — не дитячий. Не благальний, не просячий. Такий, яким дивляться дорослі, які багато пережили — прямий, важкий, з настороженістю. Наче він усе вже зрозумів і тепер просто спостерігає, без зайвих надій.
Артем узяв батон і пройшов повз. Але через кілька кроків все ж обернувся. Хлопчик не рушився. Стояв, ніби вріс у кахельну підлогу, наче вірив: якщо не йти — хтось таки прийде. Щось зміниться.
Він напімінав когось. Пізніше Артем згадав — хлопця з дитбудинку, де колись допомагав. Той теж так дивився — ніби душа мовчить, не просить і не вірить.
Через десять хвилин вони зустрілися біля каси. Хлопець стояв із двома цукерками, без пакета, без кошика. Продавщиця щось сказала — мабуть, грошей не вистачало. Він не став сперечатися, мовчки поклав одну цукерку назад і розрахувався за другу. Спокійно, чітко, дорослим рухом. Наче знав — одразу всього не буває. Звик вибирати між тим, що треба, і тим, що можна.
Тоді Артем зробив крок уперед.
— Послухай, давай я тобі щось куплю. Хліб, йогурт, може, молока? Не бійся. Я без підступи.
Хлопець подивився просто, спокійно. Погляд дорослого, який втомився від обманів.
— А навіщо? — запитав він.
Без тіні недовіри. Просто констатація: нічого просто так не буває.
Артем завагався. Не тому, що не знав відповіді. А тому, що знав — усе занадто складно.
— Просто так. Бо можу. Бо… колись і мені хтось допоміг.
Хлопчина помовчав. Потім ледве кивнув:
— Добре. Тоді можна картоплі. Вареної. І одну сосиску. Без гірчиці. У неї дорослий смак.
Вони вийшли на вулицю. Артем передав йому пакет, намагаючись, щоб це виглядало природньо.
— Ти де живеш?
— Недалеко. Тільки додому поки не хочу. Мама спить. Втомлюється. Інше пусть спить довго. А мені краще на лавці. Там видно людей. Там тихіше.
Вони сіли на холодну лавку біля зупинки. Хлопець їв повільно. Обережно тримав сосиску обома руками. Відкушував по трохи, ретельно пережовував, наче не хотів, щоб їжа швидко закінчувалася. Він їв не як дитина — як дорослий, який уміє вдячити мовчки.
— Мене Дмитро звати. А вас?
— Артем.
— А ви могли б… ну, просто побути татом на годину? Без назавжди. Без обіцянок. Просто посидіти, ніби все добре. Ніби в мене… є хтось.
Артем кивнув. Всередині щось стиснулося. Він не чекав такого, але й не міг відмовити.
— Можу.
— Тоді скажіть, щоб я шапку надів. І пожу— Поставте той стакан на стіл, – прошепотів Дмитро, – щоб він пам’ятав, що сьогодні був час, коли хтось чекав.
