**Щоденник: коли повертається тепло**
Володимир помітив хлопчика біля полиці з хлібом у магазині. Той стояв нерухомо, ніби вибирав не буханки, а чекав когось, хто вже давно не повернеться. Худорлявий, у старенькому пальтишку з пошарпаним рукавом, брудні розхристані черевики, на голові — зім’ята шапка. Щоки від морозу палали, а рукавички — як поношені іграшки, розтягнуті й чужи.
Його погляд був не дитячий. Не було в ньому ні благання, ні розгубленості — лише тихе, внутрішнє очікування. Погляд дорослого, що занадто рано зрозумів: допомоги чекати ніде. Спокійний, наполегливий, без надії.
Володимир уже пройшов повз, навіть поклав у кошик свій звичний батон, але потім обернувся знову. Хлопчик стояв на тому самому місці, наче прирослий до підлоги, ніби вірив: якщо просто залишитися тут — щось зміниться.
Цей погляд був болюче знайомий. Багато років тому, у дитячому будинку, де Володимир проводив заняття, був хлопчик з таким самим виразом очей. Там не було слів — лише німе: «побач мене».
Через кілька хвилин він побачив його біля каси. Хлопчик стояв у черзі з двома льодяниками у руці. Без кошика. Касирка щось сказала про нестачу. Він не заперечував, просто мовчки поклав одну цукерку назад і простягнув гроші. Рухи були чіткі, без зайвих емоцій — як у людини, що звикла відмовлятися від усього, що не по кишені.
— Послухай, — підійшов Володимир, намагаючись говорити тихо, — давай я тобі щось куплю. Ну, хліб, молоко, ковбасу. Не бійся, я не чіплюсь. Просто так. Добре?
Хлопчик глянув на нього — прямо, без страху, але з настороженою зрілістю, якої у дитини бути не повинно.
— Навіщо? — запитав він просто.
Це не був виклик. Не захист. Просте питання. Без емоцій. Ніби перевірка: чи варто взагалі розмовляти.
— Тому що… можу. Тому що ти заслуговуєш більшого, ніж один льодяник.
— Просто так не буває, — відповів хлопчик. — Люди так не роблять. Ви чийсь тато?
— Був. У мене є дочка. Ми давно не разом, вона з мамою у Львові. Пишу їй. День народження не забуваю. Але розумію — цього замало.
Хлопчик ніби кивнув про себе. Він уже чув щось подібне. Або знав це інакше.
— Тоді добре. Купіть мені картоплі. Гарячої. І ковбаски. Одну. Без гірчиці. Вона… занадто гостра.
Вони вийшли на вулицю. Мороз шарпав за щоки, а зупинку продував вітер. Володимир подав пакет, не роблячи з цього події.
— Де живеш?
— Недалеко. Але додому не хочу. Мама спить. Вона втомлюється. Може, і завтра спатиме. Краще поки тут. На лавці. Тут тихіше. І люди в очі не дивляться.
Вони сіли. Володимир мовчки спостерігав, як хлопчик їв. Повільно, з гідністю, з якою дорослі ведуть себе на ділових зустрічах. Він тримав ковбасу обома руками, обережно відкушував. Не жадібно. У цьому хлопцеві було більше терпіння, ніж у більшості дорослих.
— Я Ярослав. А ви?
— Володимир.
— А ви зможете… ну, трохи… Побути татом? На годину. Не по-справжньому. Просто щоб… був хтось поряд. Щоб здавалося, що все як у всіх.
У Володимира стиснулося горло. Він кивнув. Повільно. Щиро.
— Зможу.
— Тоді скажіть мені, що без шапки не можна. Що соплі до пояса. І запитайте, як у школі.
— Гей, Ярославе, де твоя шапка? На дворі мороз, а ти як у липні. Носа не встигаєш витирати. Ну, як там з математикою?
— Трійка. Але поведінка — відмінна. Допомагав бабусі перейти дорогу. Правда, сумку їй уронив. Але потім допоміг зібрати. Вона сказала: головне — старання.
— Так і є. А шапку — надягай. Про себе треба дбати. Ти в себе один.
Ярослав усміхнувся. Доев решту, витер руки. Як дорослий, що готується до важливих справ.
— Дякую, що ви не такі. Інші або жаліють, або дають поради. А ви… просто були. І це… краще.
— Якщо завтра буду тут — прийдеш?
— Не знаю. Може, мама прокинеться. А може, і ні. Але, можливо, прийду. Я вас запам’ятав. Ви — справжній. У вас очі не брешуть.
Він підвівся. Не попрощався — лише сказав «до побачення». І пішов. Легкий, але з якоюсь внутрішньою тишею в кроці, як у тих, хто давно зрозумів: за ними ніхто не побіжить.
Володимир залишився. Потім встав, викинув стакан. Дивився туди, куди пішов Ярослав. Всередині було важко. Хотілося зупинити його. Але він знав — не можна руйнувати стіни, які дитина будує, щоб вижити.
Наступного дня він знову прийшов. І ще раз. Сів на ту саму лавку, тримав у руках газету або каву. Робив вигляд, що просто відпочиває. Іноді Ярослава не було. І це боліло. Але коли він з’являвся — у тому самому пальті, з тим самим поглядом — Володимир відчував, як щось оживає всередині.
Одного разу Ярослав підійшов із двома пластиковими стаканчиками. Один простяг— Сьогодні ви були татом, — прошепотів він, — а тепер моя черга бути сином.
