Тімур навіть не усвідомив, скільки часу провів на колінах перед тією старою дверима, тримаючи в руках листок і відчуваючи, як душа розірвана на шматки. Теплий весняний вітер приносив запах вологої землі й дикі квіти, проте в його серці панував гігантський порожнеч. Час пролітав, а разом із ним зникла і його мати.
Сабіна, дивно ніжна для такої молодої жінки, мовчки залишилася поруч, дозволяючи тиші говорити за неї. Нарешті вона простягла йому чашку води.
Хочеш зайти? запитала вона.
Тімур підняв погляд. Будинок здавався меншим, ніж він памятав, однак залишався таким же скромним: зношене дерево, ручно виготовлені штори, підлога, що скрипіла під кожним кроком. У кожному кутку чувся подих його дитинства.
На кухні маятниковий годинник ледве відмічав години. На столі стояла корзина з сухим хлібом і серветка, вишита квітами, тією, яку мати ткала з нескінченною терплячістю. Поруч пожовкле фото: шістьрічний Тімур, який сидить на колінах у Ранії, обидва сміються.
Бабуся весь час говорила про тебе, сказала Сабіна, готуючи чай. Вона завжди казала, що коли ти повернешся, не варто відчувати провину. Що ти завжди матимеш дім.
Тімур мовчки спостерігав навколо, його очі шукали сліди матері: у меблях, у ароматі чаю, у тканинах, що висіли на шпильках, у світлі, що просочувалося через вікно.
Вона зберігала твої листи в коробці від печива, додала Сабіна, показуючи його. Усередині лежали старі листи Тімура, зморшковані часом, проте ще читабельні. Навіть ті, що містили лише «Все гаразд». Всі вони були збережені.
А її могила? нарешті запитав він, голосом майже шепотом.
На горбі, біля яблуні, яку вона сама посадила. Вона підходила туди кожного вечора, навіть взимку.
Того ж вечора Тімур вирушив до горби, підбираючи по дорозі дикі квіти. Надгробок був простим, без оздоблення, лише імя: Ранія Асланян, мати Тімура й Саїди.
Він став на коліна, обережно поклав квіти, а потім, без слів, дістав з пальта маленьку кашеміру шапочку ту, що йому подарували і залишив її на могилі. Стояв так, доки сонце не сховалося за обрій.
Повернувшись, він знайшов Сабіну з нотатником у руках.
Це її, сказала вона. Вона писала вночі, іноді вірші, іноді просто думки.
На одній зі сторінок була нотатка, датована за рік до її смерті:
«Не знаю, чи повернешся ти, сину. Але якщо колись це станеться, знай, що я ніколи не перестала тебе любити. Якщо цей будинок залишиться, він завжди буде твоїм. Якщо ця родина продовжить існувати, то і це завдяки тобі. Хоча ти і не був поряд, ти завжди був частиною нас».
Тімур провів ніч у старій дитячій кімнаті. І вперше за шістнадцять років спав без страху перед минулим.
Наступного ранку він вирушив у село. Спілкувався з мерами, сусідами, організував реставрацію будинку, подарував книги місцевій школі та профінансував будівництво невеличкого парку біля яблуні в пам’ять про маму.
Він не залишився жити там, проте повертався щомісяця. Кожної весни, у день, коли отримав той лист, приносив нові квіти і сидів біля могили, читаючи вголос уривки з записника Ранії.
Тим самим він зрозумів, що материнська любов не вмирає вона лише чекає.
Тимур не знав, скільки часу просидів на колінах перед тією старою дверима, з папером у руках і розбитою душею.