Дванадцять років без слів. А тепер — листівка з одним словом. “Пробач”.
Роки тому. Ярослав щойно закінчив юридичний. Молодий, повний мрій. Але його батько, Борис Григорович, вже розписав йому майбутнє: стабільність, кар’єра, шана.
Той день запам’ятався назавжди. Кабінет, запах дерева й старих книг. Борис Григорович сидів за столом, перебираючи документи. Підняв очі, побачивши сина.
“Завтра о дев’ятій будеш у Миколи Петровича. Готуйся.”
Микола Петрович — його колега, впливовий адвокат. Шлях, який батько вибрав для сина.
“Тату, треба поговорити.”
Борис Григорович відклав папери. Очі — холодні, наче лід.
“Кажи.”
“Я не піду.”
Тиша. Густа, важка.
“Не розумію.”
“Я не хочу бути юристом.”
Батько повільно підвівся, обійшов стіл. Руки за спиною, ніби тримав усе під контролем.
“А ким?”
“Музикантом.”
Слово впало, як камінь. Борис Григорович застиг, потім вибухнув.
“Що?! П’ять років навчання — навіщо?”
“Для тебе. Не для мене.”
“Для родини! Для майбутнього!”
Він ходив по кімнаті, обличчя палало.
“Музиканти — голодранці! Де твій розум?”
Ярослав дістав з рюкзака диск. Власні записи.
“Послухай.”
Батько взяв, але навіть не вставив у програвач. Просто поклав на стіл, немов сміття.
“Це — хобі. Не життя.”
“Це моє життя!”
“Твоє життя — закон, а не ця дурниця!”
Ярослав запам’ятав кожну мить. Крик, образливі слова, батькові очі — сповнені розпачу. Після смерті мами Борис Григорович змінився. Став жорстким, ніби світ більше не міг його вразити.
“Мама б зрозуміла. Вона любила музику.”
Помилка.
Батько зблід.
“Не смій її згадувати!”
“Це правда!”
“Ти — егоїст! Думаєш лише про себе!”
Двері грюкнули.
“Йди геть. І не повертайся.”
Так вони й жили. Дванадцять років.
А тепер — листівка. “Пробач”.
Ярослав тримав її в руках. На лицьовому боці — “Човен” Куїнджі. Іронія долі?
Він взяв телефон. Палець тремтів над кнопкою. Що сказати?
За ним спостерігала дружина, Оксана.
“Від кого?”
“Від батька.”
Вона завмерла.
“Що написав?”
“Пробач.”
Оксана підійшла, обняла.
“Він старий. Зрозумів, що втратив.”
“Запізно.”
“Ніколи не запізно.”
Тієї ночі він не спав. Лежав, дивився у стелю. Батько не був чудовиськом. Лише людиною, яка страшно боялася втратити ще й сина.
Вранці Ярослав одягнувся, взяв гітару.
“Куди?”
“До батька.”
Будинок стояв так само, але ніби менший. Постарілий, самотній.
Ярослав натиснув дзвінок.
Кроки. Двері відчинилися.
Борис Григорович. Сивий, зморшкуватий. Очі — ті самі.
“Синку?”
“Привіт, тату.”
Вони стояли. Хвилина. Вічність.
“Заходь.”
У вітальні — дитячі фото. На полиці — його старі аудіокасети.
“Ти зберіг?”
“Звісно.”
Чай. Мовчання.
“Пробач мені.”
“І ти пробач.”
Батько заплакав.
“Я був дурнем.”
“Ми обидва.”
Ярослав взяв гітару. Заспівав. Пісню, яку колись любила мати.
Борис Григорович слухав, закривши очі.
“Схоже на неї.”
“Так.”
Вони говорили цілий день. Про минуле. Про біль.
“Приходь ще.”
“Прийду.”
Обійнялися. Міцно.
“Люблю тебе, сину.”
“І я тебе, тату.”
Тиждень потому батько прийшов до них. Познайомився з Оксаною.
“Гарна дружина.”
“Знаю.”
В майстерні він роздивлявся інструменти, платівки.
“Талант.”
“Від мами.”
“І від мене трохи.”
Сміялися.
Борис Григорович попросив одну з пісень.
“Не продам. Подарую.”
“Яку?”
“Твою улюблену.”
Батько не стримав сліз.
“Дякую.”
Відстань зникла. Дванадцять років — немов і не було.
Сім’я знову разом. Не така, як колись. Міцніша.
Іноді треба втратити, щоб знайти. Прощення відкриває двері. А любов — веде через них.
