Ольга Володимирівна та Анастасія були особами, які дуже скидалися одна на одну – й одна, й інша любили домогосподарство, наповнювати кімнати запахом свіжих обідів, дбати про кожну скравинку. І хоч двоє жінок усе одно не складали золотих зв’язків, що сікали в остриці, зустрічі з Ольгою Володимирівною вважалися усе одно випробуванням.
– Настаню, ти – справжнє божество! Як підходить для дружини моєго Деніша! На таких, як ти, шкода, що звичайними жінками називають. – Ольга Володимирівна присунула більше холодця, який Анастасія досі не смоктав. – Кажуть, що жінка має бути домовицтвом. А краса? Це – як квіти: треба тільки доглядати!
Анастасія вдячно усміхнулася, але навмисне не відповіла. Забиті компліменти Ольги Володимирівни, які йшли накрізь цілу тінь підступних слів, вона вже давно розуміла.
– Денік мав знати тілесно, що щастя має навіть написати. Якась там молодь, ледача, як із клубів, а не сімя! – продовжувала Ольга, тим більше, що її син, Денис, цілу хвилину мовчав. – Наше покоління жінок було більш… справжнім. Я ще до переходу Анастасії, вже і дома, і колгоспових ділах замість чоловіка…
– Анастасіє! Як салатик? – Денис з неодмінною турботою вийшов та «приніс» маківник, який Анастасія двадцять хвилин готувала. Фінал як завжди передбачувався.
– Спасибі, люба! Як ви гадаєте, у вас все з вами добре? – поглянула Ольга Володимирівна, навмисне обминаючи паузу, яку навмисне зробив син. – Кажуть, що тепер багато жінок створюють кар’єру, а потім шкодують, що й дітей не можуть виховати.
Анастасія мовчки розглядала скатертину, підтягуючи притісність губ. Її тіло було на тридцять два, і ці розмови про нащадків робили їй настільки зачеплю . Три неуспішні спробки штучного запліднення не вбивали сподівань, але й не давали наповнення.
– Мам, давай про щось інше. Як твій сарай в Києві? – Денис дістав автоматично від руки Анастасії. – Обжилася вже?
– О, як тільки не обжилася! Ремонтники все зламали, обої… не як треба наклеїли. І тепер земля, як і від колгоспових дівчин, що… – Ольга Володимирівна засміялася, нахмурюючись. – Уже пізно для стариків, «приміщувати полки. Ліпше тільки бабуся з лавки якоїсь додопомогла.
– То ти ж у нас запропонувала вже допомогу, – втрутився Денис.
– На! Який у вас під час праці, все колективи… Хіба зможете відвідати стару матір?
– Мама!
– Та даруйте, я ж відчуваю. Молодь, увага… Але ви ж самі знаєте: коли я в ваші роки була, я сином мужа розпізнавала, його батька не втратила? У 1980-х!
У кілі панувала мовчанка, і Анастасія простіше розглядала розпис алігатора, який Володимир Васильович з особливою турботою виготовив для м’якого підлогу.
– Мам, а пам’ятаєш Марію з сусідів, та що вже два роки діжек дітей наприкметає? – Ольга Володимирівна знову засяяла. – Вона вже і працює в акордному бізнесі, і домом командірує. Тільки цілу роботу випереджає!
– Миленько. Мам, ти вирішувати, як пиріг? Анастасія для тебе з яблок, як ти…
– Ой, як як! – радісно відтисли Ірина. – Денька, то ви настільки здібні! Як я боялася, коли «Деніша спізнавався… Він тільки б на три роки…
– Як раз від тебе і треба не відбігати, — втрутився Денис. — То від кого б це…
– На три роки! — махала віялом Ольга. — Бути ж з батьком…
Анастасія раптово знялася зі столу.
– Так, я подзвоню, — сказала вона і вийшла.
Денис нервово ставила погляд на матір:
– Чому заливаєш все на спробу?
– Як? — із запереченням Ольга Володимирівна.
– Твоя медична підтримка… Знайома з Кієва, лікар-народник, який…
– Я ж не знала, що більше чогось! — вона знову посміхнулася. — Я просто не хотіла нав’язувати. Просто чомусь… вірю, що совість допоможе.
– Мама, хватити! — Денис був начеб то смуга впор. — Анастасія не має чогось необхідного. Від нас хіба підтримка.
– Тільки ви, Деніша. Я ж і так… п’ятдесят восьми, і Денька не зможе…
– То не виповниться з тиражу, — стискав він проміжок обличчя. — Наша родина житиме, та й краще. Не шкодуйте.
Анастасія повернулася, неначе нічого не сталося:
– П’єте чайку? — замість кофе. — У мене було тиснення.
— Я скажу з героїчною! — прихопила широка посмішка. — Гарненько з пиріжками.
Та вечірка продовжувала ритміку, як і завжди. Мати постижала про свої плани, родичі, які з п’ятничного рана вибирання чудової мами і так далі. Денис намагався відповідати, Анастасія мовчала.
Найшов доходу, коли вона підняла трубку.
— Ольга Володимирівна… Я вважала, що саме сказала?
— Ні, просто думала… Якась відчуття. Петя залишався, а я… ось і думаю, що треба промовити. Жінці з жінкою.
— О цій… детях? — На якусь мить анастасія, що її голос з дрібнісів. — Я знаю, що ви пробували.
— Ні! Ні, ні! — голос Ольги здух змінився. — Як сама… після анастасії Деніши було три… Так, випаски. Я мріяла про дівчинку…
Анастасія впала з тарілки, стараючись не зважати трохи тремтячої руки.
— Люба, це… я не знала.
— Денік не знає. Якби я повідомила… В старі часи – це… приниження. Протягом років вважається, що як жінка не зможе, значить, вона не зовсім…
— Так, воно знову… — зітхнула Анастасія.
— Я сама думала. Коли вперше йшли на вечерю, виждала, як ви вибачений. Мені не навіть сказали… Про спорт. Про емсієк… те, що ви сміялися. Тільки вчора він згадав.
Ольга Володимирівна раптом заплакула, і Анастасія відчула, як устрибнула в душу.
— Я не хочу вибирати в тиснінні. Я хочу, щоб ви були щасливою. Не шкодують вас. І я зможу допомогти. Навіть як діти не дадуть… наприклад, усновлення дитини. Іх багато… навіть як воно вийде.
— Люба, ви справжня мати.
— Нескінченно. Тільки ціна була… На 25 років, коли муж пішов, я сама ставала мати, батьком, начальником м’якого стану. І, відкриваю, як восьмий рік не відчувала себе жінкою.
Аналіз думок Анастасії зупинилася цілу тижня. Це вперше, коли Ольги Володимирівни була такою відкритою.
— Як тільки якась мова не буде… Не шкода, — вона вимовила на знак пасторської мовчанки.
Коли Денис повернувся, він знайшов її у статтях, але з сухими мужами.
— Мама знову сказала? — перший мій запит.
— Так. Що багато ще.
Денис без підходу слухав прості слова про Ольгові які тільки радше були приховані.
– Я вперше думаю, що моя мати просто… схвилювалась. І вона поодинці.
– Мабуть, нам треба їх зустрічати? — Навіть анастасія з думкою наприкметаєла домашню зустріч.
– Ти серйозна? — ошарашено відповів її чоловік. — Як розумієш, вона ж…
– Як ми, — зустріли цілісно. — Я мовчала, коли треба говорити. А можливо, час навчити бути ближчим?
– То ти…
— Так. Щоб хоч раз такі відкриття були.
На ранок Анастасія запитала:
– Ольга Володимирівна, ви б приїхали тут «прожити»? Як тільки ви тут до нового двора? Гостина…
Ольга Володимирівна вимерла, та швидко зраділа:
– Я… із задоволенням.
– Тоді я з вами понадіюсь поглянути на сусідів.
За три місяці вони розумілися, і навіть Анастасія вивчила з тіста від Ольги.
– Якось природа з моїм серцем пішла — загадувала вагітність за позицією Анастасії, якраз тежна.
Коли Ольга Володимирівна залишилися з ними навіть після ремонту, анастасія зрозуміла: іноді мовчання — це золото. Але ще цінніше душевна промовав. Душе — то коли вживає навколо.
Ольга Володимирівна познайомилася з сусідом, Валерієм Петровичем — люб’як гітару, харчовий майстер і без потреби дома.
— Як гарно, що є хтось у серці, — неістотно бубоніла вона, коли Денис і Валерій відвозили скриньки на ДР. — Правильно я з тобою колись казала. Жінка — це домовицтво, а трокета? Це… мимовільно зустрічається.
Анастасія поглянула на Ольгу, яка наповнилася життям, молода, замість тілесних болів, і замість байок про сусідів.
— Головне — коли є з ким мовчати. І з ким говорити.
І природа осторонні зустріти істину: однажды, коли Анастасія молчала, Ольга Володимирівна набралася мужність і вказала все, що було важливим.
