Тиша в домі: як швейна машинка змінила долю
Ранком Тарас, як завжди, пішов на роботу. Ярина залишилася в напівтемряві спальні, сидячи на краю ліжка, ніби збираючи сили для чогось важливого. Замість звичного шляху на кухню вона прямувала до комірки. Там, ледве відсунувши старий стремянок, дістала з верхньої полиці закурену швейну машинку. Важко зітхнувши, Ярина віднесла її до кімнати… Коли Тарас повернувся ввечері, його чекав шок. Посуд у мийці, сорочки в пральці, а Ярина, навіть не глянувши на нього, пішла до своєї кімнати, де світло і музика створювали атмосферу дивного свята. Тарас стояв посеред кухні, не розуміючи, що коїться в їхньому домі.
— Знову стрілки на штанах нерівні, — буркнув Тарас, розглядаючи себе у дзеркалі зі звичним незадоволенням. — Ярино, ти взагалі дивилася, як прасувала? Це ж жах!
Ярина стояла за його спиною, схрестивши руки. Вона бачила, що його дорогі темно-сині штани випрасувані ідеально: стрілки рівні, ані складки, ані плямки. Але сперечатися не стала. Цей ранковий виступ перед дзеркалом давно став ритуалом, і вона навчилася мовчати.
— Зі штанами все гаразд, любий, — тихо відповіла вона, намагаючись не видати роздратування.
— Я не причепляюся, я вказую на помилки! — різко відрубав Тарас. — Невже так складно зробити, як я прошу? Я що, вимагаю неможливого?
Він ще раз окинув себе критичним поглядом, схопив портфель і кинув:
— Гаразд, зійде. Сьогодні важлива угода, повернусь пізно. — Чмокнувши Ярину в щоку, він вийшов, грюкнувши дверима.
Ярина вимкнула світло в коридорі й повільно сіла на пуфік біля взуттєвої шафи. Ці півгодини самотності були її щоденним сховищем — часом, коли вона поринала у гірких думках про своє життя. Де вона помилилася? Як усе дійшло до цього?
Ярина й Тарас познайомилися в університеті. Вона вчилася на історика, мріючи стати вчителькою, він — на інженера. Їхня любов була такою, про яку пишуть у книгах: чистою, без грошей, але сповненою надій. Ця любов дала їм сміливості одружитися, попри порожні кишені та скромні стипендії. Батьки не могли допомогти — обидві родини ледве зводили кінці з кінцями.
Весілля як такого не було — лише роспис у загсі. Гроші, подаровані батьками, пішли на ліжко та побутові дрібниці для кімнати в гуртожитку. Єдиним «посагом» Ярини стала стара швейна машинка від бабусі. Відмовитися було ніяково, хоча й часу шити не було. Машинка пилилася на підвіконні, прикрита вицвілим рушником.
На останньому курсі Тарасу пощастило влаштуватися в будівельну компанію. Він швидко виріс із звичайного інженера до керівника, а Ярина почала працювати в школі. Її уроки історії були яскравими, захопливими — вона любила дітей і мріяла про своїх, сподіваючись скоро стати матір’ю.
— Куди нам поспішати? — охолоджував її запал Тарас. — У цій комірчині втрьох не розвернешся.
До того часу вони переїхали в однокімнатну квартиру, а Тарас змінив громадський транспорт на піджилу іномарку.
— І що ти там забула в цій школі? — докоряв він. — У домі безлад, ти цілий день там, а ввечері з зошитами возишся. Я ж пропонував: сиди вдома, займайся господарством. Ось буде порядок — тоді й про дітей подумаємо.
Ярина встигала все: прибирала, готувала, прала. Але Тарасу постійно щось не подобалося. Вона йшла на роботу раніше нього, і сніданок встигав охолонути. Готувати складні страви не було часу, а розігрітий суп чи вчорашні котлети викликали в нього гримасу. Вранці він вимагав свіжу, ще теплу сорочку, але Ярина прасувала їх раз на тиждень. Тарас бурчав, критикував, і його претензії ставали все голоснішими.
— Коли ти нарешті звільнишся і почнеш нормально піклуватися про чоловіка й дім? — кидав він. — Від твоєї зарплати толку нуль, без неї ми чудово обійдемося.
Через три роки Ярина здалася. Вона пішла зі школи, вирішивши присвятити себе домівці. А точніше — Тарасу, адже дітей у них так і не з’явилося. Тарас до того часу отримав високу посаду в новій компанії, часто працював удома по вечорах.
— Яка дитина, Ярино? — дратувався він. — Буде верещати, заважати спати, працювати. Хочеш, щоб мене звільнили? Ти ж не працюєш, усе на мені!
Дім став для Ярини полем бою. Вона прибирала щодня, готувала складні страви, які Тарас вимагав подавати свіжими. Ресторанну їжу він зневажав, забороняючи замовляти доставку. Ярина годинами шукала нові рецепти, вдосконалювала свою кулінарну майстерність, але Тарас усе рІ тепер, коли весняне сонце заглядало у вікно її ательє, а сміх маленького Мишко лунав по кімнаті, Ярина зрозуміла, що справжнє щастя — це коли ти нарешті знаходиш сміливість жити для себе.
