**3 березня. Вечірній запис.**
Коли Надя сказала «мені набридло мовчати», вона не кричала. Просто поклала ложку на стіл, глянула у вікно й вимовила це — спокійно, майже буденно. Ніби зауважила: «треба винести сміття» або «забула купити хліб». Без надриву, але так, що в кімнаті раптом стало глухо, немов вимкнули звук.
Олег відірвався від телефону, але не раптом зрозумів у чому річ. Чув її голос, але сенс дійшов із запізненням, як відгомін з іншого берега річки. Погляд ковзнув по ній, потім знову на екран — наче між ними стояло скло, через яке вже нічого не розібрати.
— Про що ти?
— Про нас. Про те, як ми живемо. Тихо.
Він не відповів. Знову впіймав себе на тому, що дивиться у телефон. Подумка промайнула: «знову». Хоч «знову» не було. Вона мовчала довго. Дуже довго. І він це знав, але вдавав, що не помічає. Зручно. Без сварок. Без пауз. Тільки зараз ця пауза стала вічною.
Жили вони разом сім років. Було все: поїздки до Карпат, сварки через дрібниці, дурні комедії по телевізору, друзі на свята, ремонт у ванній. Сварилися через пустяки, мирилися вночі на кухні, ділили торт на двох, сміялися одними жартами. А потім — ніби хтось вимкнув звук. Не одразу. Поступово. Спочатку перестали дослухати. Потім — не договорювати. Перестали дзвонити просто так. Потім припинили питати «як справи». Потім просто існували. Чиста кухня, чайник на плиті, квитанції на столі. Без смаку. Без приводів. Без «ми».
— Я себе тут не чую, Олег. — Вона все ще дивилася у вікно. — Наче мене нема.
Він хотів сказати щось важливе. Що він чує. Що все не так. Що просто втомився, просто закрутився. Що любить, просто розучився говорити. Але слова не йшли. Не тому що не любив — а тому що давно не промовляв їх вголосі. І відвик чути власний голос.
Надя встала, поставила чашку у мийку. Потім накинула куртку. Взяла ключі. Вийшла. Він не зупиняв. Навіть не знав, чи треба. І це було найстрашніше. Не її кроки до дверей, не клацання замка, а те, наскільки легко це сталось. Без криків. Без «залишся». Занадто просто, наче нічого важливого не втрачається.
Вона йшла ву́лицею, а сніг під ногами хрустів, ніби у кіно. Люди навколо спішили, ніхто ні на кого не дивився. Надя зупинилася біля світлофора і вперше за довгий час відчувала себе на місці. Не в значенні «куди треба», а просто — тут і зараз. Не у минулому, не у вигадках. Це був дивний, тихий спокій, наче тіло наздогнало душу.
Того вечора вона не пішла ні до подруги, ні до матері. Просто блукала містом, повертаючи туди, куди вели ноги. Зайшла у пекарню, де колись си́діли з Олегом. Купила булочку з маком. Сіла біля вікна, не знімаючи пальта. Пахло корицею, ваніллю і чимось давно забутим. І вперше за довгі роки їй не хотілося нічого обговорювати, пояснювати, розбирати. Просто прожити цей вечір. Тільки для себе. Без ролі. Без глядачів.
Олег написав їй через два дні. Без пафосу. Просто: «Де ти?». Ніби випадково, ніби не через тугу, а зі звички. Вона відписала: «Живу». Без точок. Без емоцій. Просто так. Він більше не писав. І вона не чекала. Не тому що не хотіла, а тому що вперше відчула: можна і не чекати.
Минуло два тижні. Потім місяць. Вона зняла квартиру в спальному районі, з великими вікнами і видом на парковку, де зранку кричали чайки. Почала робити ранкові прогулянки — не тому що треба, а тому що тіло прохало руху. Завела звичку записувати у блокнот по три рядки на день. Не про почуття. Просто — що побачила. Хто посміхнувся. Де тихо. Які руки у касирки. Як пахло у трамваї. Це був її спосіб бути у момІ одного ранку, коли чайки знову закричали над парковкою, вона усміхнулася, не чекаючи ні від кого схожої посмішки у відповідь.
