Тиждень тому я дізнався таке, про що й подумати не міг. Я прогулювався центральною площею нашого міста, як раптом зустрів однокласницю, яку не бачив уже кілька років. Привітався, поговорили, перекинулися новинами і раптом у розмові вона сказала, що зараз працює медсестрою в будинку для літніх людей у сусідньому селі. Я похвалив її за таку роботу, сказав, що вона нелегка, але дуже потрібна. Саме тоді вона обмовилась:
«Та там же твоя мама кожної останньої пятниці місяця зявляється.»
Я застиг на місці. Перепитав, що мама там робить, а вона із щирою простотою відповіла:
«Ти не знав? Вона пригощає всіх дідусів і бабусь кожного місяця, без пропусків. Добре діло робить.»
Я не знав, що й сказати. Мені стало соромно признатися, що вперше про це чую й гадки не мав. Однокласниця спершу подумала, що я жартую, але по виразу обличчя побачила ні, і додала:
«Твоя мама дуже скромна. Прийде, привітається, залишить гостинці й тихо піде.»
Того ж вечора, щойно повернувся додому, відразу спитав у неї:
Мамо, чому ти мені ніколи не казала, що кожного місяця буваєш у будинку для літніх?
Вона замітала підлогу й навіть особливо не підвела голови:
А навіщо мені тобі про це казати?
Я наполягав:
Тому що це важливо, тому що це красиво
Вона поставила віник до стіни, подивилася спокійно й відповіла:
Я не вважаю, що про добрі справи треба розповідати. Робиш і все. Бог бачить мені цього досить.
Розповіла, що два роки тому, після того, як померла її подруга, їй дуже захотілося комусь допомогти. Одного разу йшла повз будинок для літніх у Підгородньому, побачила стареньких на лавці, зайшла поговорити з працівницею. Дізналась, що їм часто бракує елементарного.
Відтоді кожної останньої пятниці місяця мама купує за свої гривні соки, пачки з перекусами, печиво, іноді вологі серветки чи мило, і все це несе стареньким. Що може те й купує, залежно, як складеться з фінансами того місяця.
Каже, не хотіла нікого залучати, бо не прагне уваги. Хоче робити це спокійно для душі, а не для похвали.
Якщо хочеш комусь допомогти допомагаєш. Якщо ні не треба. Але я нікому не маю про це розповідати. Я знаю, що роблю, сказала вона, складаючи на кухні тарілки.
Я всю ніч думав про це. Моя мама проста, скромна жінка, що часто собі відмовляє щомісяця несе трохи радості й турботи тим, кого майже ніхто не відвідує. Я відчув і гордість, і сором, що вона сама на своїх плечах це тримає.
Тепер думаю наступної пятниці піти з нею. Але все ще не знаю, як їй про це сказати, щоб не здалося, ніби я втручаюся чи порушую її особистий простір.
Одне тільки знаю точно побачити маму за такою великою, але тихою справою це змінило щось у моєму серці.
