Коли мені було двадцять чотири, я прийняла найтяжче рішення у своєму житті: залишила своїх двох донечок у мами. Старшій було пять, молодшій лише три. Я працювала по дванадцять годин на день у цеху у Львові, не мала на кого їх лишити, грошей ледве вистачало на хліб і молоко, а батько дівчат зник, як тільки дізнався про труднощі. Я не знала, як вижити. Мама сказала: «Я посиджу з ними, поки ти не станеш на ноги», а я, молода, налякана, загнана у глухий кут, погодилася, думаючи: це буде всього кілька місяців. Але місяці швидко перетворилися на тривалі роки.
Спочатку я приїжджала щосуботи, щонеділі до маленької хатини під Тернополем. Вони були ще зовсім дитинчатами й не розуміли, чому я не ночую з ними. Кожна зустріч була сумішшю обіймів і болючих питань, на які я не могла відповісти, не розплакавшись:
«Чому ти не лишаєшся ночувати?»
«Чому нам доводиться спати без тебе?»
«Коли повернешся назавжди?»
Мама заспокоювала їх: «Мама багато працює, донечки, мусить вас вичитати», але дівчата поступово починали звертатись до неї «мамо» навіть не усвідомлюючи цього.
Коли старшій виповнилося вісім, а молодшій шість, вони вже рідко кликали мене. Обіймали швидко, побіжно, й одразу тікали до маминої спідниці. Я завмирала посеред кімнати, ніби непроханий гість, а не мама Одного дня молодша впала, граючись у дворі, й коли я спробувала її підняти, вона вирвала руку та закричала: «Я люблю маму!» маючи на увазі мою маму. І тоді я зрозуміла, що щось зламалося назавжди
Минав час, а я намагалася хоч якось повернути дівчат до себе: купувала їм одежу на базарі, дарувала іграшки, привозила цукерки та возила на прогулянки у парк. Але щоразу, коли я появлялася, вони швидко казали «добридень» і далі занурювались у свої ігри. Мама ніби ненавмисне брала на себе всі рішення про їхню школу, щеплення, обовязки, дозволи. Я тільки приносила речі, але не була людиною, від якої щось залежало.
Вони виросли з думкою, що я «тітка, яка щось приносить», а не жінка, що дала їм життя.
Коли дівчатка пішли до школи, стало ще болючіше. На батьківських зборах учительки зверталися тільки до мами. А мені несміло: «Ви, мабуть, тітка?» і мої донечки їх не виправляли.
Якось я спробувала підписати дозвіл на екскурсію, а старша прошепотіла:
«Ні, ти не можеш. Мама має підписати.»
Того дня я зайшла до шкільного туалету й плакала беззвучно, так, щоб ніхто не почув.
Коли вони стали дорослішими, намагалася пояснити свою відсутність. Сказала їм, як виживала, через що пройшла, як боролася. Вони мовчки слухали, але нічого не змінилося.
Старша сказала:
«Я навіть не знаю, вдячна я тобі чи ображена, бо вже нічого не відчуваю.»
Молодша дивилася прямо й говорила ще гостріше:
«Тебе не було. Я навіть не можу згадати відчуття, яке так і не зявилося.»
Мені сьогодні шістдесят один. Доньки розмовляють зі мною, приїжджають на свята, обіймають але словом «мама» мене не кличуть. Я є у їхньому житті але не там, де мала бути.
Навіть коли я зрозуміла, що минулого не повернути, воно болить. Болить спостерігати, як їхнє життя триває без мене.
