Мене звати Любов. Мені пятдесят пять, в мене болить спина, маю двоє дорослих дітей та стареньку «Кіа Ріо», яку придбала в кредит для роботи в таксі.
За фахом я економістка, все життя відпрацювала бухгалтеркою на заводі в Харкові. Згодом завод оптимізували, мій відділ скоротили, мені делікатно сказали «відпочити». Тобто залишити зарплату, стаж і відчуття власної цінності.
Пенсія по інвалідності вісімнадцять тисяч гривень. Комунальні, ліки, продукти і все. Я можу або жити, або лікуватись. Дітям я про це не розказувала. Вони впевнені, що я «добре влаштувалась».
Син, Віталій, тридцять два, айтішник, живе у двокімнатній квартирі в іпотеці на околиці Києва, вічно зайнятий «релізами» і «спринтами». Донька, Мила, двадцять сім, працює в салоні краси, винаймає студію з подругою, постійно в кредитах то на нігті, то на айфон.
Коли мене звільнили, я днів зо тиждень ходила, наче в тумані. Потім побачила оголошення: «Партнерський таксопарк, гнучкий графік, заробіток від» І подумала: а чому б і ні? За кермом я впевнено себе почуваю, права маю тридцять років, алкоголю не вживаю.
Взяла кредит, купила вживану «Кіа», встановила додаток для таксистів.
Мамо, ти серйозно будеш таксувати? викрутила очі Мила, вгледівши жовтий ліхтар на даху. Ти ж жінка! Там тебе можуть чіпати пяні!
Мамо, ну нащо так себе принижувати? скривився Віталій. Тобі гроші треба? Я можу раз на місяць щось підкинути. Не мільйон, але
Мені не треба підкинуте, відповіла я, стримано. Я хочу сама заробляти.
Вони перезирнулися, як то діти дивляться на дивакуватість своїх батьків: «Що з неї взяти».
Вночі Харків зовсім інший.
Удень я колишня бухгалтерка з хворою спиною. Уночі я анонімна водійка, яка слухає чужі історії.
Я вожу обережно, музику не вмикаю, у розмови не встряю. Люди самі починають говорити: сваряться через гучний звязок, шепочуть комусь «я вже їду», плачуть у темряву.
Якось восени, ближче до півночі, прийшов виклик від великого торгового центру. Дівчина, пункт призначення спальник на Салтівці, двадцять хвилин по колу.
Підїхала. У машину залетіла висока худенька дівчинка у довгому пуховику, капюшон натягнутий на голову. Обличчя не видно, лиш ніс червоний від холоду.
Добрий почала я.
Можна швидше, будь ласка? перебила вона, не піднімаючи голови. Голос хрипкуватий, після сліз.
Через хвилину задзвонив у неї телефон. На екрані: «Мама». Дівчина скривилась, але взяла слухавку.
Алло.
Ну що, дочко, добралась? з динаміка жіночий, стомлений голос.
Так, їду ковтнула дівчина. Мамо, я
Ти знову плачеш? роздратовано перебила мати. Я ж казала: треба було народжувати раніше. А ти карєра та й карєра. Оті з пузом нікому вже не треба
Мам, я вагітна, а хлопець сказав, що йому це зараз не треба прошепотіла дівчина. Можна я до тебе?
До мене? втратила мати. Треба було думати раніше, коли з ним спала в його халупці. В мене своє життя, а не няньчитися з твоїми Я жити хочу.
Я стиснула кермо, аж суглоби побіліли. Хотіла б втрутитися, але стримувалася.
Мамо, мені більш нема куди тихо сказала пасажирка. Я на зупинці можу переночувати
Думай, що хочеш, кинула мати. Я казала: чоловіки приходять і йдуть, а мама одна. Але ти вибрала хлопця. От і йди до нього. Подзвониш, як перестанеш істерити.
Звязок обірвався. В салоні тільки шурхотів обдув.
Я не витримала.
Дівчинко тихо мовила я. Пробач, я чужа людина. Але на зупинці спати ти не будеш.
Вона здригнулась. Глянула на мене очі опухлі, з потеклою тушшю. І тут я побачила у них Мілу. Ту Мілу, якій було сімнадцять, коли її перше кохання кинуло, а я сиділа з нею на кухні, переконуючи, що світ не завалився.
Є до кого подзвонити, крім неї? лагідно питаю.
Ні, видихнула вона. Я приїхала вчитись, кімнату винаймаю з дівчатами, вони виганяють. Хлопець сказав не витягне. Мама ви й самі чули.
Ми вже підїхали до її гуртожитку. Типова панелька, жовтий світло підїзду, чорний асфальт.
Я зупинилась, але не завершила поїздку.
Дивись, пропоную так, кажу, сама не вірячи собі. Ти зараз піднімаєшся, збираєш свої речі й виходиш. Я почекаю.
Навіщо? злякано глянула на мене.
Бо в мене вдома є вільна кімната. Син давно живе окремо, донька теж. Ліжко, шафа й чайник знайдуться. Грошей не візьму. Але є одна умова.
Яка?
Вранці ти поїси нормальний сніданок. І почнеш думати про себе, не про тих, хто об тебе ноги витирає.
Вона мовчки дивилась на мене, потім закрила обличчя руками й тихенько розплакалась інакше, вже не від безсилля, а немов від полегшення.
Зранку я смажила оладки на двох пательнях. На кухні пахло ранковою кавою і теплим тістом.
Дівчину звали Марина, їй було двадцять два. Вона сиділа за столом у моїй махровій піжамі свої речі ще в пакеті біля дверей. Соромязливо поправляла рукав, боячись зіпсувати чужий затишок.
Ви не боїтесь? запитала Марина. Що я вас обману, обікраду
Знаєш, щоночі я наслухаюсь в машині усілякої пяної правди, усміхнулась я. Лицеміри рідко ридають до осиплого голосу.
Я допомогла їй з оформленням у жіночу консультацію, разом розбирались з допомогами та підробітком. Вона розумна, треті курс економічного закінчила, готувалась у декрет і на заочне.
Через тиждень нарешті сказала дітям, що в мене зявилась «квартирантка».
Звязались у відеочаті. На екрані Віталій на фоні моніторів, Мила з ідеальними бровами.
Мам, ну ти даєш пирхнула Мила. Підібрала на вулиці вагітну? Ти розумієш, що робиш?
Мам, це небезпечно, нахмурився Віталій. А якщо якась аферистка Ти хоча б договір маєш?
Ні, кажу. Але маю важливіше. Дитину, яку не виженуть на вулицю за те, що вона захотіла народитись.
Вони переглянулись.
Тобто ми, виходить, погані діти? вибухнула Мила. Бо у нас немає проблем, а ти замість сказати нам «мені погано», граєш святу матір Терезу?!
Міла, ти хоч раз питала, як живу я? спокійно відповіла. Не банкомат і таксі, а людина.
Від тієї розмови вони образились. Два тижні тиша.
А потім сталося несподіване.
В одну суботу вранці тихо відчинились двері й зявились мої діти. З пакетами, з квітами, й з таким виглядом, як у людей, що вирішили робити щось нове.
Марина якраз ставила чайник. Зніяковіла:
Можу вийти
Не треба, кажу. Знайомтесь, це Марина. Живе в мене, поки розбирається з життям.
Мила уважно глянула на животик Марини. Віталій їй у вічі.
Добрий день, пробурмотів він. Мам, поговорити можна?
Сіли утрьох на кухні.
Ми подумали, почав Віталій, мнутий пакет. Розуміємо, що поводились ну не дуже. Просто не знали, так тобі важко. Ти ж завжди казала «я сама впораюсь».
Ще ми чули, як ти з нею говорила, додала Мила, кивнувши на Марину. Я забрала у тебе телефон, поки ти вийшла, й випадково ввімкнула гучномовець. Ти їй казала те, що ніколи нам: що пишаєшся нею просто за те, що тримається. Що вона не одна. А коли ти нам щось таке казала?
Я мовчала. Не знала, що вони чули.
Дивись, зітхнула Мила. Ми вирішили, що тобі пора перестати бути обслуговуючим персоналом. Якщо тобі подобається таксі ок. Але давай платимо хоча б комуналку. І святкуємо твій день народження нормально. І слухаємо, а не тільки жаліємось.
Віталій кивнув:
І я завтра поставлю нормальні зимові шини й реєстратор. Ти, звісно, супергероїня, але у Харкові дуже вже багато дурнів за кермом.
Я дивилась на них і розуміла: це не перетворення на ідеальних дітей, не казка. Вони і далі забуватимуть, дратуватимуться. Але щось таки зрушилося.
Через три місяці Марина народила дівчинку. В обліковій картці «хто забирає маму з немовлям» були мої дані. Я стояла під пологовим, руками трясла ковдрочку, а поруч метушились мої діти.
Мила тримала автокрісло, Віталій тягнув сумки.
Обережно, не перегинай шию, командувала Мила.
А я, до речі, читав, як правильно, бурмотів Віталій.
Увечері ми всі разом сиділи за столом: я, двоє дорослих дітей, Марина і маленький згорток у колясці. На кухні було тісно, шумно і правильно.
Хепі-енду, як у фільмах, немає. Я й далі їжджу на таксі бо мені потрібно бути потрібною не лише як бабуся. Спина болить. Діти іноді повертаються до звичного егоїзму. Марина хвилюється, що донечка росте «без тата».
Але головне змінилося: зараз, коли вона пошепки телефонує «мамо, я втомилась», на тому боці завжди хтось є. Іноді я. Іноді Мила. Іноді Віталій, який зненацька навчився міняти підгузки й заколисувати.
Я зрозуміла: інколи, щоб свої діти побачили в тобі людину, треба простягти руку чужій дитині. Вони дивляться збоку і усвідомлюють: те тепло, яке ти віддаєш іншому, могло бути і їхнім. Якби вони першими протягли руку тобі.
Мораль: ми часто робимо батьків фоном таксі, кухнею, саппортом, забуваючи, що й у них є втома, страхи, мрії. Чужий біль їм легше сказати, ніж власний. Але коли батько чи мати хоч раз обирають не мовчати, а жити у дітей зявляється шанс вирости й побачити в них справжню людину.
Як думаєте: чи правильно зробила Любов, впустивши додому вагітну дівчину, чи то було занадто ризиковано і безвідповідально?
