Мене звати Богдана. Мені пятдесят пять, маю хвору спину, двох дорослих дітей та старенького Ланоса, якого купила в кредит під таксі.
За освітою я економістка, усе життя просиділа у бухгалтерії на заводі. Аж поки завод оптимізували, відділ скоротили, а мене дуже делікатно попросили відпочити. Тобто без зарплати, без стажу й без відчуття, що ти ще комусь потрібна.
Пенсія по інвалідності вісім тисяч гривень. Комуналка, ліки, молоко і все. Баланс простий: або харчуюся, або лікуюся. Дітям я про це нічого не сказала. Вони все ще впевнені, що мама нормально влаштувалася.
Син, Остап, тридцять два роки, айтішник, живе в кредитній двушці на Лукянівці, завжди спішить із якимись релізами й скрамами. Донька, Соломія, двадцять сім, майстриня в салоні краси, знімає квартиру з подругою, вічно в кредитах то на манікюр, то айфон новий.
Коли мене звільнили, я тиждень ходила ніби в тумані. А потім уздріла обяву: Партнерський таксопарк, гнучкий графік, заробіток від і задумалась: а чому б і ні? За кермом я з молодих років, права маю ще з часів, коли бензин був дешевший за хліб, алкоголь не пю взагалі.
Взяла кредит, придбала б/у Ланос, підключила додаток.
Мам, ти серйозно? Соломія вирячила очі, глянувши на шашку на автівці. Ти ж жінка! А там пяні всякі…
Мам, навіщо так принижуватися? скривився Остап. Ну, якщо потрібно я міг би раз на місяць щось підкинути. Ну, не багато, але…
Мені не треба щось підкинути, відповіла спокійно. Я хочу заробляти сама.
Вони перезирнулися тим самим особливим поглядом, яким діти дивляться на своїх дивних батьків: Ну, що з неї взяти.
Нічний Київ інший. Вдень я колишня бухгалтерка з хворою спиною, а вночі безіменна водійка, що чує чужі секрети.
Їжджу обережно, музики не вмикаю, в розмови не лізу. Люди самі розпускають язика: сваряться по гучному звязку, шепочуть я вже виїхала, ревуть у темряву.
Одного разу восени, біля опівночі, отримала замовлення від ТРЦ на Теремках. Дівчина, пункт призначення новобудови на Позняках, двадцять хвилин трасою.
Підїхала. В автівку вскочила висока, худа дівчина в довжелезному пуховику, капюшон на голові. Лиця не видно тільки ніс від холоду червоний.
Доброго хотіла привітатися.
Можна швидше, будь ласка? перебила, не підводячи голови. Голос захриплий, ніби щойно плакала.
Минуло кілька хвилин, загув телефон. На екрані Мама. Дівчисько насупилось, але взяло слухавку.
Алло.
Ну що, дочко, доїхала? хриплий жіночий голос із динаміка, втомлений, але ще й злісний.
Їду Мам, я
Ти знов ревеш?! різко перебила мати. Я ж казала: треба було родити, поки молода була. А ти все карєра, карєра. От маєш тепер з пузом нікому не треба…
Мам, я чекаю дитину, а татко сказав, що йому це не треба… ледь чутно прошепотіла дівчина. Можна я до тебе?
До мене? гірко пирснула жінка. Треба було раніше думати, коли з ним ночувала по гуртожитках. У мене свої плани. Я ще жити хочу, а не нянькою працювати.
Я аж кермо ледь не зламала так вперлась. Хотілося втрутитися, але промовчала.
Мені нікуди піти… зовсім тихо додала пасажирка. Я… я на зупинці залишуся.
Роби, що хочеш, холодно кинула мати. Я тобі казала: чоловіки приходять-ідуть, а мати одна. Ти обрала чоловіка то йди до нього. Дзвониш, коли перестанеш істерити.
Звязок урвався. Тиша в салоні. Тільки кондиціонер шипить.
Я не витримала.
Маленька, не ображайся, чужа я, але на зупинці ти ночувати не будеш.
Вона здригнулась, поглянула на мене опухлими, заплаканими очима. І я раптом впізнала у ній свою Соломію: ту, якій було сімнадцять, коли перший кавалер розбив їй серце, і ми ночами сиділи на кухні, варили чай і шукали сенс життя.
Маєш до кого зателефонувати, крім мами?
Ні, видихнула вона. Я тут вчуся, живу з дівчатами, та вони виставили валізу. Хлопець сказав, що не потягне. Мама самі чули.
Ми підїжджали до її адреси. Стандартна панелька, розбитий асфальт, жовте світло на вході.
Я зупинилася, та додаток не закрила.
Дивись, зроби так: зараз йдеш, забираєш речі і повертайся. Я чекаю тут.
Навіщо?
Тому що в мене вдома є вільна кімната. Син живе окремо, донька теж. Кровать, шафа і чайник знайдуться. Грошей не візьму, тільки одна умова.
Яка?
Завтра ти зїси нормальний сніданок. І подумаєш нарешті про себе, а не про тих, хто витирає об тебе ноги.
Вона мовчала, а тоді закрила обличчя руками й розридалася вже тихо, як плачуть від полегшення, а не безвиході.
Вранці я вже жарила сирники на двох сковорідках. На кухні пахло тістом і кавою пахло життям.
Звали її Ярослава, двадцять два роки. Сиділа за столом у моїй синій піжамі, речі ще в пакеті біля дверей. Несміливо поправляла рукав боялася пошкодити чужу красу.
Ви не боїтесь? питала. Що я вас підставлю чи обкраду?
Після ночі у таксі я стільки чесної правди чула, засміялася я. Лицеміри не плачуть до хрипоти.
Знайшли лікаря у консультації, розібрались із документами, оглянули варіанти допомоги й роботи. Вона з розумом: третій курс економічного, планувала вчитися на заочці.
Через тиждень я нарешті сказала своїм, що в мене квартирантка.
Відеозвязок: Остап на фоні моніторів, Соломія з модним макіяжем.
Мам, ти даєш… пирхнула Соломія. Підібрала з вулиці вагітну? Ти точно в порядку?
Мам, це ж небезпечно, насупився Остап. А договір маєш?
Ні, кажу. Але маю щось важливіше: чужу доньку, яку не вигнали за новий подих життя.
Вони перезирнулись.
Тобто ми погані діти, так? підкипіло в Соломії. Бо у нас усе добре, а ти маму Терезу з себе граєш!
Соломіє, ти колись питала, як мені живеться? Не як банкомат і таксі, а як людині?
Обидва образились. Два тижні ні дзвінка, ні смс.
А тоді сталося неочікуване.
Рано-вранці в суботу відчинились двері мої з пакетами, з квітами й з обличчями, як у людей, що за щось шкодують.
Ярослава тільки включила чайник.
Я, якщо треба, можу вийти
Сиди, кажу. Знайомтесь. Це Ярослава. Поживе трохи зі мною.
Соломія розглядає живіт, Остап очі.
Доброго дня, буркнув син. Можна поговорити?
Сідаємо втрьох.
Ми думали, знітився Остап. Розуміємо, як погано поводились. Просто ти завжди казала: я сама.
А тоді ми почули, як ти до Ярослави звертаєшся, киває Соломія. Я випадково включила гучний звязок: ти їй кажеш те, чого нам ніколи не казала. Що пишаєшся нею тільки за те, що вона тримається. Я собі, думаю, а мені ти таке коли казала?
Я мовчала. Справді, коли?
Слухай струснула головою Соломія. Ми тут вирішили: досить бути обслуговуванням. Якщо тобі подобаться таксі їзди. Але ми хоч допомагатимемо з комуналкою. І день народження твій святкуємо всі разом. І будемо слухати тебе, а не просто скаржитись.
Остап киває:
Я тобі завтра поставлю нормальні зимові шини і відеореєстратор. Ти, звісно, супергероїня, але на дорогах повно шумахерів.
Я на них глянула й зрозуміла: це не чарівне перетворення на ідеальних дітей, але щось зрушилось.
Через три місяці Ярослава народила дівчинку. У пологовому на хто забирає маму з малям мої дані. Я з конвертом на виході, руки тремтять, а поряд метушаться мої діти.
Соломія тримає автокрісло, Остап пакети.
Обережно з голівкою, командує донька.
Я, до речі, в інтернеті читав, як правильно, бурчить син.
Ввечері сидимо: я, мої дорослі діти, Ярослава й малий згорток у візочку. Тісно, шумно, але правильно.
Гепі-енду у класичному розумінні нема. Так само ганяю ночами мені справді подобається відчуття, що я потрібна не тільки як потенційна бабуся. Спина болить, діти іноді знов впадають у свої звички. Сваримось, підвищуємо голос. Ярослава журиться, що дитина росте без тата.
Але головне змінилось: тепер, коли вона вночі шепоче мамо, я втомилася, на іншому кінці завжди хтось є. Інколи це я. Інколи Соломія. Буває навіть Остап, який раптом навчився міняти підгузки.
І я зрозуміла: щоб свої діти побачили в тобі людину, іноді треба спочатку простягнути руку чужій дитині. А вони тоді з боку побачать, що те тепло, яке ти віддаєш, могло би бути їхнім якби самі простягнули тобі руку вчасно.
Мораль: ми часто робимо з батьків фон таксі, кухню, службу підтримки, забуваючи, що їм теж буває страшно й боляче. Інколи про чужу біду їм легше сказати, ніж про свою. Але, як тільки мама чи тато один раз обере не терпіти й мовчати, а просто жити діти мають шанс подорослішати й побачити у батьках людей.
Як ви гадаєте, Богдана правильно зробила, що впустила у дім незнайому вагітну дівчину? Чи ризикнула зайве або навпаки, просто стала тим, ким у дитинстві була її мама для неї?
