Лише у 55 років я зрозумів, що найстрашніше — це не порожня хата, а повна родина, де ти зайвий.
— Ви знову не той хліб взяли, — голос невістки Марії різко врізався в тишу, коли я розкладав покупки на кухні. — Я просила житній. Вже втретє нагадую.
Вона взяла батон, що я приніс, і покрутила його в руках, немов це була якась підозріла знахідка.
— Маріє, вибач, запам’ятав.
— Вічно ви щось забуваєте, Тарасе Івановичу. А нам це потім їсти. У Данилка може бути алергія.
Вона кинула хліб на стіл із виглядом людини, яка зробила мені ласку, не викинувши його просто в смітник.
Я зглотнув. Моєму онукові Данилові п’ять років, і в нього ніколи не було алергії на звичайний хліб.
У кімнату заглянув син.
— Тату, ти не бачив моїх чорних джинсів?
— Бачив, Василю. Вони в шафі, я їх…
— Навіщо? — він навіть не дослухав. — Я ж сьогодні їх хотів одягнути! Ну, тату!
Він вийшов, залишивши мене з цим його роздратованим «ну, тату», яке в останній час болячіше за удар. Я подбав про його речі. Я постарався. І знову виявився винним.
Повільно пішов до своєї кімнати, минаючи вітальню, де Марія вже голосно розповідала подрузі по телефону, як «свекор знову все псує». Сміх у трубці був такий же гострий, як і її слова.
Моя кімната залишалася єдиним місцем у цьому великому, колись затишному домі, де можна було сховатися. Тепер він гув, як роздратований вулик.
Безперервні розмови, дитячий крик, телевізор, що не вмикається. Гамір. Людно. І неймовірно самотньо.
Я сів на ліжко. Усе життя я боявся залишитися сам. Боявся, що діти виростуть і підуть, а я сидітиму в порожніх кімнатах. Який же я був дурень.
Лише у п’ятдесят п’ять я зрозумів: найстрашніше — не порожні стіни, а повний дім людей, для яких ти — лише зручний додаток.
Функція, яка має працювати без збоїв. Принести, помити, приготувати — але тільки так, як сказали. Крок вліво, крок вправо — і ти вже заважаєш, дратуєш, плутаєшся під ногами.
Ввечері я спробував ще раз. Син сидів за ноутбуком, насуплений.
— Василю, може, поговоримо?
— Тату, я зайнятий, не бачите? — навіть не підвів очей.
— Я просто хотів…
— Пізніше, добре?
Але того «пізніше» так і не настало. У них із Марією було своє життя, свої плани, свої розмови. А я був… як старий шафа. Є, але ніхто не помічає.
У двері постукали. Це був Данилко.
— Діду, почитай, — простягнув мені книжку.
Серце тріпотіло. Ось він, мій промінь. Єдиний, кому я…
— Даниле! — раптом з’явилася Марія. — Я ж казала не турбувати дідуся! Іди, тобі час на планшет.
Вона забрала книжку і повела хлопчика.
Я залишився сидіти, дивлячись на зачинені двері. І тоді зрозумів: більше не можу бути тінню. Щось має змінитися.
Рішення прийшло не одразу. Воно дозрівало в мені днями, поки я мив посуд, ходив до магазину і мовчки ковтав образи.
Воно остаточно закріпилося, коли я побачив у смітнику майже повну каструлю борщу — «занадто гострий, ми на дієті».
Я вирішив почати з малого. Зі свого простору.
У суботу вранці, поки всі спали, я дістав із комори коробки з речами покійної дружини. Її вишиванки, листи, світлини. Розклав їх у вітальні на столі. Хотів зробити куточок пам’яті, повісити її портрет.
Першою спустилася Марія. Зупинилася на порозі, ніби побачила примару.
— Що це?
— Доброго ранку, Маріє. Сорту
