Я маю 65 років, і я просто не зношу, коли хтось приходить до мене додому
Можливо, хтось мене засудить, але мені байдуже, що про мене подумають. Не подумайте, що я ненавиджу людей або своїх друзів — зовсім ні. Просто я не переношу, коли хтось переступає поріг мого дому. Зустрічатися можна де завгодно — в парку, на вулиці, в гостях у когось, але тільки не в мене. Я втомилася, і крапка.
Нещодавно мені виповнилося 65, і з того часу все змінилося. Ще кілька років тому я була готова відкрити двері свого будинку в невеличкому містечку неподалік Харкова для всіх бажаючих. А тепер сама думка про гостей викликає в мене тремтіння і глухе роздратування. Після останніх гостей я два дні відмивала квартиру, наче після бурі. До цього весь день стояла біля плити, готуючи гори їжі, а потім ще два дні вигрібала бруд і хаос. Навіщо мені це? Я більше не хочу витрачати на це своє життя.
Згадую, як було раніше, і всередині все стискається від туги і втоми. За тиждень до приходу гостей я починала генеральне прибирання: мила вікна, драїла підлоги, чистила кожен куточок. Потім ламала голову, що подати на стіл, щоб усім догодити. А ці важкі сумки з ринку! Я волочила їх на п’ятий поверх, пихтячи і проклинаючи все на світі. І ось гості приходять — і починається. Кожного обслугуй, слідкуй, щоб тарілки не спорожніли, щоб усім вистачило, щоб все блищало. Принеси, винеси, подай, прибер — ти і кухар, і офіціантка, і посудомийка, і прибиральниця в одній особі. Ноги гудуть, спина ниє, а ти навіть не можеш присісти і спокійно поговорити, бо комусь завжди щось потрібно.
І заради чого? Щоб потім впасти без сил, дивлячись на розбиту кухню? Досить, я сита цим по горло. Навіщо мучити себе, якщо є люди, які за гроші зроблять все краще і швидше? Тепер усі свята, зустрічі, посиденьки — лише в кафе або ресторанах. Це дешевше, простіше і не виснажує душу. Після вечері не треба нічого мити, прибирати, виносити — просто йдеш додому, лягаєш у ліжко і спиш з чистим сумлінням.
Тепер я за те, щоб жити активно, а не киснути в чотирьох стінах. Вдома ми й так проводимо занадто багато часу, а зустрітися з друзями десь поза домівкою — це рідкість, майже розкіш. У всіх робота, справи, клопоти — хто знайде годину, щоб просто посидіти? Я зрозуміла: усе життя я пахала як проклята — на сім’ю, на дітей, на інших. А тепер хочу для себе, для свого спокою.
У мене з’явилася звичка: в обідню перерву дзвоню подрузі Олені і тягну її до кав’ярні неподалік, де подають такі десерти, що пальці оближеш. Чому я не робила цього раніше? Сама себе дивую — скільки років я втратила, загоняючи себе в домашню рутину!
Думаю, кожна жінка мене зрозуміє. Варто тільки заговорити про прийом гостей вдома, як голова починає розколюватися від думок: що готувати, як прибрати, чим здивувати? Це не радість, а кара. Звісно, якщо подруга завітає на п’ять хвилин, я не виганю її — нальюсь чаю, поговоримо. Але краще заздалегідь домовитися і зустрітися у затишній кав’ярні. Це стало моїм порятунком, моїм маленьким щастям.
Усім жінкам скажу одне: не бійтеся, що в ресторані витратите купу грошей. Удома ви витратите більше — і не тільки гривень, але й нервів, і здоров’я. Я порахувала: на продукти, на прибирання, на час, який іде в нікуди, — виходить дорожче, ніж рахунок у кав’ярні. А головне — ви збережете себе. У 65 років я нарешті зрозуміла, що життя — це не тільки обов’язок перед іншими, але і право на відпочинок, на легкість, на свободу від чужих тарілок і очікувань. І я не збираюся більше відкривати свої двері для тих, хто хоче перетворити мій дім на поле бою за чистоту і порядок. З мене досить.
