У 65 років я зрозуміла, що найстрашніше не залишитися самій, а благати своїх дітей про дзвінок, знаючи, що ти їм у тягар.
Мамо, привіт, термісно потрібна твоя допомога.
Голос сина в трубці звучав так, ніби він говорив з набридливим підлеглим, а не з рідною матірю.
Надія Іванівна завмерла з пультом у руці, так і не ввімкнувши вечірні новини.
Василю, вітаю. Щось трапилося?
Та ні, усе гаразд, Василь нетерпляче зітхнув. Просто ми з Мариною взяли гарячу путівку, виліт завтра вранці. А Альфа залишити ні з ким. Візьмеш до себе?
Альфа. Велетенський, слинявий дог, який у її маленькій «двушці» займав більше місця, ніж старий сервант.
Надовго? обережно запитала Надія, вже знаючи відповідь.
Ну, на тиждень. Може, на два. Як піде. Мамо, ну хто, як не ти? У готель для собак його віддавати це ж знущання. Ти ж знаєш, який він чутливий.
Надія Іванівна глянула на свій диван, обтягнутий новою, світлою тканиною. Вона копила на перетяжку півроку, відмовляючи собі в дрібницях. Альфа знищить його за кілька днів.
Василю, я мені не дуже зручно. Я тільки ремонт закінчила.
Мамо, який ремонт? у його голосі промайнуло роздратування. Шпалери переклеїла?
Альфа ж вихований, ти просто не забувай з ним гуляти. Усе, Марина кличе, валізи збирати треба. Привеземо його через годину.
Короткі гудки.
Він навіть не запитав, як у неї справи. Не привітав з днем народження, який був минулого тижня. Шістдесят пять років.
Вона чекала дзвінка цілий день, приготувала свій фірмовий салат, наділа нову сукню. Діти обіцяли заїхати, але так і не зявилися.
Василь надіслав коротке повідомлення: «Ма, з Днем народження! Заклопотані на роботі». Катерина не написала нічого.
А сьогодні «термісно потрібна допомога».
Надія Іванівна повільно сіла на диван. Справа була не в собі й не в зіпсованій оббивці.
Справа була в цьому принизливому відчутті своєї «функції». Вона безкоштовний тимчасовий притулок, екстрена служба, остання інстанція. Людина-функція.
Вона згадала, як багато років тому, коли діти були маленькими, вона мріяла, щоб вони виросли й стали самостійними.
А тепер вона зрозуміла, що найстрашніше не самотність у порожній квартирі. Найстрашніше із замиранням серця чекати дзвінка, знаючи, що ти потрібна тільки тоді, коли від тебе щось потрібно.
Умоляти про їхню увагу, виторговувати її ціною власного комфорту і гідності.
Через годину у двері подзвонили. На порозі стояв Василь, тримаючи за повідець велетенського пса. Альфа радісно рвонув усередину, залишаючи на чистій підлозі брудні сліди.
Мамо, ось корм, ось його іграшки. Гуляти тричі на день, ти памятаєш. Усе, ми біжимо, а то на літак запізнимося! він сунув їй у руки повідець і, чмокнувши в щоку на бігу, зник за дверима.
Надія Іванівна залишилася стояти посеред передпокою. Альфа вже діловито обнюхував ніжки крісла.
Із глибини квартири донісся звук рву
