Ось історія, адаптована до української культури:
В 65 я зрозуміла, що найстрашніше не бути самій, а благати дітей про дзвінок, знаючи, що ти для них обуза.
Мамо, привіт, терміново потрібна твоя допомога.
Голос сина в трубці звучав так, ніби він говорив з набридливим підлеглим, а не з матірю.
Надія Іванівна завмерла з пультом у руці, так і не ввімкнувши вечірні новини.
Віталіку, здоров. Щось трапилося?
Та ні, усе гаразд, Віталік нетерпляче видихнув. Просто ми з Марічкою взяли гарячу путівку, виліт завтра вранці. А Рекса нікому залишити. Возьмеш до себе?
Рекс. Величезний, слинявий дог, який у її маленькій «двушці» займав більше місця, ніж старий сервант.
Надовго? обережно запитала Надія, вже знаючи відповідь.
Ну, на тиждень. Може, на два. Як піде. Мам, ну хто, як не ти? В готелі для собак його здавати це ж жорстокість. Ти ж знаєш, який він чутливий.
Надія Іванівна глянула на свій диван, оббитий новою світлою тканиною. Вона півроку копила на перетяжку, відмовляючи собі в дрібницях. Рекс знищить його за пару днів.
Віталіку, я мені не дуже зручно. Я тільки ремонт закінчила.
Мам, який ремонт? у його голосі промайнуло роздратування. Шпалери переклеїла?
Рекс же вихований, ти просто не забувай з ним гуляти. Все, Марічка кличе, валізи збирати треба. Привеземо його через годину.
Короткі гудки.
Він навіть не запитав, як у неї справи. Не привітав з днем народження, який був минулого тижня. Шістдесят пять років.
Вона чекала дзвінка цілий день, приготувала свій фірмовий салат, наділа нову сукню. Діти обіцяли заїхати, але так і не зявилися.
Віталік надіслав коротке повідомлення: «Ма, з Днем! Завала на роботі». Таня взагалі нічого не написала.
А сьогодні «терміново потрібна допомога».
Надія Іванівна повільно сіла на диван. Справа була не в собаці й не в зіпсованій оббивці.
Справа була в цьому принизливому відчутті себе як функції. Вона безкоштовна передержка, екстрена служба, остання інстанція. Людина-функція.
Вона згадала, як багато років тому, коли діти були маленькими, вона мріяла, щоб вони виросли й стали незалежними.
А тепер вона зрозуміла, що найстрашніше не самотність у порожній квартирі. Найстрашніше із замиранням серця чекати дзвінка, знаючи, що ти потрібна лише тоді, коли від тебе щось потрібно.
Благати про їхню увагу, виторговувати її ціною власного комфорту і гідності.
Через годину у двері подзвонили. На порозі стояв Віталік, тримаючи за повідок величезного пса. Рекс радісно рванув усередину, залишаючи на чистій підлозі брудні сліди.
Мам, ось корм, ось його іграшки. Гуляти тричі на день, ти памятаєш. Усе, ми біжимо, а то на літак запізнимося! він сунув їй у руки повідок і, чмокнувши в щоку на бігу, зник за дверима.
Надія Іванівна залишилася стояти посеред передпокою. Рекс уже діловито обнюхував ніжки крісла.
З глибини квартири донісся звук рву
