У 65 років ми зрозуміли, що вже не потрібні дітям. Як це прийняти і почати жити для себе?
Мені 65, і вперше в житті я зіштовхнулася з гірким питанням: чи справді наші діти, заради яких ми з чоловіком пожертвували всім, викинули нас зі свого життя, як старі непотрібні речі? Троє наших дітей, яким ми віддали молодість, сили, останні гривні, отримали від нас усе, що хотіли, і пішли, навіть не озирнувшись. Син не бере трубку, коли я дзвоню, і я ловлю себе на думці: невже жоден з них не подасть нам склянку води, коли ми зовсім постаріємо? Ця думка вонзається в серце, як ніж, і залишає лише порожнечу.
Я вийшла заміж у 25, в невеликому містечку під Львовом. Мій чоловік, Сергій, був моїм однокласником, упертим романтиком, який роками домагався моєї уваги. Він вступив до того ж університету, щоб бути поруч. Через рік після скромного весілля я завагітніла. Народилася наша перша донька. Сергій покинув навчання, щоб працювати, а я взяла академічну відпустку. Це були важкі часи — він зникав на будівництві зранку до вечора, а я вчилася бути матір’ю, одночасно намагаючись не завалити іспити. Через два роки я знову завагітніла. Довелося перевестися на заочну форму, а Сергій брав усе більше змін, щоб нас прогодувати.
Ми витримали, незважаючи на всі труднощі, і виростили двох дітей — старшу дочку Ларису і сина Антона. Коли Лариса пішла до школи, я нарешті влаштувалася на роботу за спеціальністю. Життя почало налагоджуватися: Сергій знайшов стабільне місце з хорошою зарплатою, ми облаштували квартиру. Але щойно ми зітхнули з полегшенням, як я дізналася, що чекаю третю дитину. Це був новий удар. Сергій працював ще більше, щоб витягнути родину, а я залишилася вдома з маленькою Надійкою. Як ми впоралися, досі не розумію, але крок за кроком повернули собі тверду землю під ногами. Коли Надійка пішла в перший клас, я вперше відчула полегшення — ніби гора з плеч звалилася.
Але випробування не закінчилися. Лариса, ледве вступивши до інституту, оголосила, що виходить заміж. Ми не відмовляли — самі ж одружилися молодими. Весілля, допомога з житлом — усе це витисло з нас останні заощадження. Потім Антон захотів свою квартиру. Як відмовити синові? Взяли кредит, купили йому житло. На щастя, він швидко влаштувався у велику компанію, і ми зітхнули спокійніше. А от Надійка в випускному класі вразила нас мрією навчатися за кордоном. Це був тяжкий удар по гаманцю, але ми зібрали гроші, зціпивши зуби, і відправили її за океан. Вона відлетіла, а ми залишилися самі в порожньому домі.
З роками діти все рідше з’являлися на порозі. Лариса, хоч і жила в нашому місті, заходила раз на пів року, відмахуючись від запрошень. Антон продав квартиру, купив нову в Києві і приїжджав ще рідше — раз на рік, якщо пощастить. Надійка, закінчивши навчання, залишилася за кордоном, будуючи там своє життя. Ми віддали їм усе — час, здоров’я, мрії, а в підсумку стали для них нічим. Ми не чекаємо від них грошей або допомоги — Боже збав. Хочемо лише частки тепла: дзвінка, візиту, доброго слова. Але і цього нема. Телефон мовчить, двері не відчиняються, а в грудях зростає холодне самотність.
Тепер я сиджу, дивлячись у вікно на осінній дощ, і думаю: невже це все? Невже ми, які віддали дітям кожен подих, приречені на забуття? Може, час перестати чекати, коли вони згадають про нас, і повернутися до себе? У 65 років ми з Сергієм стоїмо на роздоріжжі. Попереду — невідомість, але десь там, за горизонтом, мерехтить надія на щастя — наше, не чиєсь. Ми все життя ставили себе на останнє місце, але чи не заслужили ми хоч каплю радості для себе? Я хочу вірити, що так. Хочу навчитися жити заново, для нас двох, поки ще б’ються наші серця. Як прийняти цю порожнечу і знайти в ній світло? Як ви вважаєте?
