У віці 65 років ми зрозуміли, що діти більше не потребують нас. Як змиритися з цим і почати жити для себе?
Мені 65, і вперше в житті я задумалась: наші діти, яким ми з чоловіком віддали все, більше не мають до нас потреби. Троє дітей, яким ми віддавали час, сили й гроші, отримали все, що хотіли, і просто пішли. Син навіть не бере слухавку, коли я дзвоню. Іноді думаю: чи хтось із них прийде, коли ми зможемо й кришки води попросити?
Вийти заміж я встигла у 25. Тарас був моїм однокласником і довго залицявся. Навіть вступив до того ж університету, щоб бути поруч. Рік потому ми скромно відсвяткували весілля, а незабаром народилася наша донька. Тарасу довелося кинути навчання, щоб працювати, а я взяла академвідпустку.
Ті часи були важкими. Чоловік пропадав на роботі, а я вчилася бути матір’ю та одночасно дотягувати сесії. Через два роки я знову завагілала. Довелося перейти на заочне, а Тарас працював ще наполегливіше.
Та ми виростили двох дітей: старшу доньку Соломію та молодшого сина Данила. Коли Соломія пішла до школи, я нарешті знайшла роботу за фахом. Життя почало налагоджуватись: у Тараса зявилася стабільна посада, ми облаштували власний дім. Та лиш відчули полегшення я знову завагітніла.
Третя дитина знову випробувала нас. Тарас крутився як білка в колесі, а я доглядала за найменшою Оленкою. Не знаю, як ми викрутилися, але поступово стало легше. Коли Оленка пішла до першого класу, я зітхнула з полегшенням.
Та спокій не тривав довго. Соломія, щойно вступивши до університету, оголосила, що виходить заміж. Ми не перечили адже самі одружилися молодими. Весілля та допомога з житлом забрали чимало грошей.
Данило теж захотів свого кута. Ми не могли йому відмовити, тому взяли ще одну позику й купили йому квартиру. На щастя, він швидко влаштувався в добрій фірмі.
Коли Оленка закінчувала школу, вона призначилася, що мріє про навчання за кордоном. Було важко, але ми зібрали кошти. Вона поїхала, а ми залишилися самі.
З часом діти приходили дедалі рідше. Соломія, хоч і мешкала в тому ж місті, навідувалася нечасто. Данило продав квартиру й перебрався до Києва, звідки приїжджав у гості ще рідше. Оленка після навчання залишилася за океаном.
Ми віддали дітям усе: час, молодість, гроші, а в підсумку стали для них ніким. Ми не чекаємо від них допомоги чи підтримки. Хочемо лише одного щоб іноді дзвонили, заходили, сказали тепле слово.
Та, мабуть, це вже минуло. І тепер я думаю: чи не час перестати чекати й почати жити для себе? Може, у 65 ми нарешті заслужили трохи щастя, яке завжди відкладали на потім.
