У сімдесят років я зрозуміла, що найстрашніше — це не порожня хата, а повний дім людей, яким ти не потрібна.
— Знову не той хліб купили, — голос невістки Марійки різко прорізав тишу, поки я розкладала продукти на кухні. — Я ж казала — бездріжджовий. П’ятий раз повторюю.
Вона урочисто взяла батон, ніби це була отруйна гусениця, і зідхнула.
— Марійко, забула, вибач. Справи закрутили.
— У вас завжди «закрутило», Ганно Іванівно. А нам цим харчуватись. У Василька ж алергія може бути.
Вона кинула хліб на стіл так, ніби зробила мені ласку, не викинувши його. Я ковтнула слину. Моєму онукові Василькові шість років, і в житті в нього не було алергії на звичайний хліб.
У кімнату зазирнув син.
— Мам, мій синій светр не бачила?
— Бачила, Андрію. Він у пранні, я вчора…
— Навіщо? — він навіть не дослухав. — Я ж його сьогодні хотів одягнути! Ну, мам!
Він зник, залишивши мене з цим його «ну, мам», яке останнім часом боліло гірше за ляпас. Я постирала його речі. Потурбувалась. І знову виявилась винною.
Я повільно пішла до своєї кімнати, минаючи вітальню, де Марійка вже голосно розповідала подрузі, як «свекруха знову маячить». Сміх у трубці був таким же гострим, як і її слова.
Моя кімната здалась єдиним безпечним місцем у цьому великому, колись затишному домі. Тепер він дзижчав, як вулик.
Розмови, дитячий галас, телевізор, хлопання дверей. Гучно. Людно. І до болю самотньо.
Я сіла на ліжко. Усе життя боялась залишитись сама. Боялась, що діти виростуть і розлетяться, а я сидітиму в порожніх кімнатах. Якою ж дурною я була.
Тільки у п’ятдесят п’ять років я зрозуміла: найстрашніше — це не порожня квартира, а повний дім людей, яким ти не потрібна.
Ти для них — безкоштовне доповнення. Жива функція, яка постійно «глючить». Принеси, помий, звари, але тільки так, як вони сказали. Крок вліво, крок вправо — і ти вже зайва, дратуєш, плутаєшся під ногами.
Ввечері я спробувала ще раз. Син сидів за ноутбуком, насупившись.
— Андрію, може, поговоримо?
— Мам, я працюю, не бачиш? — він навіть не підвів очі.
— Я просто хотіла…
— Пізніше, добре?
«Пізніше» так і не настало. У них із Марійкою було своє життя, свої плани, свої розмови. А я була… фоном. Як старий диван або надокучила лампа. Ніби й тут, а ніби й ні.
У двері постукали. Це був Василько.
— Бабусю, почитай, — він простягнув мені книжку.
Серце на мить запорхало. Ось він, мій промінчик. Єдиний, кому я…
— Васильку! — на порозі вже стояла Марійка. — Я кому казала не турбувати бабусю? Іди, у тебе за розкладом планшет.
Вона забрала у нього книжку і повела за руку.
А я залишилась сидіти, дивлячись на зачинені двері. І в цю мить я зрозуміла: більше не можу бути просто фоном. Щось має змінитись. Інакше я просто розчинюсь у стінах цього дому, як привид.
Рішення прийшло не відразу. Воно дозрівало в мені кілька днів, поки я механічно мила посуд, ходила в магазин і мовчки терпіла дрібні уколЯ взяла в руки портрет чоловіка, подивилася йому в очі і зрозуміла — цей дім залишиться моїм, поки я жива, і ніякі хитрощі не змусять мене від нього відмовитися.
