Усі рідні зібралися в повному складі. Привід, як завжди, був матеріальний, хоча формально звичайна сімейна вечеря. Людмила, донька бабусі Оксани та мама Явдохи й Антона, перебирала в руках бабусині носовички, в які та ще за звичкою ховала заощадження. Бабуся вже давно не могла розпоряджатись грошима нікого не впізнавала й нічого не памятала, але Людмила, як і раніше, відкладала її пенсію у ті ж самі носовички.
Ось, зітхала Людмила, звертаючись до рідних, знову зникли. Двадцять тисяч гривень, не менше. Я ж точно знаю, сама рахувала! Куди вони діваються? Мамо, ти памятаєш, скільки там було?
Бабуся Оксана повільно обернулася але не до доньки, а до портрета покійного чоловіка.
Ой, Миколо, яка краса зітхнула вона, дивлячись сумно на онуку Явдоху, А ти, дитино, не чіпай моїх цукерок, вони для гостей… А Антон де? В школі?
Людмила обережно склала купюри по тисячі. Докори до мами були даремні вона нічого не памятала. Але Людмила вже була певна: хтось тягне гроші. Думка фатальна вдома свої, але крадіжка ж є! І у кого у старої людини
Приїхав Антон, якраз про якого згадувала бабуся.
Що ви тут зібрались, як на поминках? буркнув він, кладучи ключі від “Лади” на тумбу.
Мати зітхнула крізь сльози:
Антоше, біда! Гроші у бабусі знову зникли Я вже кілька місяців кладу її пенсію в ту шафку Хтось краде!
Антон іронічно зиркнув на всіх. Мама довіряла кожному, а він нікому.
Гроші, кажеш? Зникають? присівши, прижмурився Антон. Я знаю, куди вони діваються!
Він пішов до передпокою й притягнув звідти смугасту сумку Явдохи. Не встигла вона й слова мовити, як Антон рішуче розчепив блискавку й висипав все на стареньку клейонку.
Посипались помада, ключі, дзеркальце і купа грошей.
Повно гривневих купюр, тисячами.
Дивіться! вигукнув Антон, піднявши одну купюру. Коли заходив, сумка впала, а звідти повилітали купюри! Дуже знайомі тисячні!
Тітка Галина, яка щойно ковтала олівє, відразу вдавилась і почала кашляти.
На купюрах, якщо придивитись, тяглася ледь помітна синя лінія слід від кулькової ручки.
А памятаєте, розвивав Антон, місяць тому Вітя дряпнув мамині гроші ручкою? Ось вони ті самі гроші з бабусиної пенсії.
Погляди впялися в Явдоху.
Явдоха, нерухома доти, помітно здригнулася.
Антоне, ти що робиш?
Я? обурився він. Я сумку підібрав, гроші випали ось і все! Дуже знайомі тисячі.
Явдоха вже зрозуміла, що сваритися з братом сенсу нема, треба виправдовуватися.
Це не я! вигукнула Явдоха, шарпнувшись від стола.
Бабуся навіть обернулася на звук.
Хто тут шумить? Де мої капці? пробурмотіла Оксана.
У всіх очі зробились великими від здивування.
Явдохо, донечко, Людмила підійшла до неї, як ти могла? Навіщо? Ти ж працюєш, я тобі допомагаю Як можна було красти у рідної бабусі?
Мамо, це не я! Я нічого не брала!
А хто ж? гаркнув Антон, Ти єдина ходиш тут, няньчишся з бабусею, як сама кажеш. У мами доступ є, але вона б так не вчинила. Тільки ти залишаєшся.
Явдоха відступила від рідних, ніби боялася, що її вдарять.
Я клянусь, я нічого не чіпала!
Погляд її шукав порозуміння в матері. Та Людмила дивилась на дочку, як на чужу.
Ти брешеш, прошепотіла мати, як ти могла
Я люблю бабусю! зі сльозами вигукнула Явдоха, Я ж приїжджала доглядати її! Не брала я нічого!
Але логіка була проти неї. Гроші випали з її сумки. Інших підозрюваних нуль.
Все. Гадаю, питання вирішено, підсумував Антон. Шкода, Явдохо. Дуже шкода. Могла попросити всі б допомогли. А тут таке Красти у беззахисної бабусі Ніхто від тебе такого не сподівався.
Того вечора Явдоху виставили за двері, і її життя круто змінилося. Її не вислухали. Мати, охолонувши, просила родичів бути делікатніше, але
Не пускай її додому, Людмило, шипіла тьотя Галина у слухавку, коли Людмила намагалась поговорити, уяви який сором. Мама вже нічого не памятає, але якби знала, ким стала її онука Явдоха
Людмила слухалася. Із дочкою майже не говорила. На дзвінки коротко: зайнята, потім, не зараз.
Явдоха боролась, дзвонила рідним із чужих номерів, та якщо впізнавали її кидали слухавку. Вона почала власне розслідування, але марно доступу до бабусиної квартири не давали.
Вдалося витягти на побачення лише маму.
Мамо, будь ласка, майже благала Явдоха, я знаю, звучить банально, але клянуся це не я! Чому не віриш?
Матері було недобре й важко.
Явдохо Я так хочу тобі повірити. Але гроші були в твоїй сумці. Не піднімай це питання. Якби лише я бачила ми б пробачили. А родичі не пробачать Мені теж тяжко. Бабуся для тебе стільки зробила.
Але ж, може, взагалі інша сумка? Може, випали раніше? Може, хтось
Замовкни! відрізала мама. Ти моя донька, я хочу вірити, але факти є факти. Ти крадійка!
З тим вироком мама пішла, лишивши Явдоху мерзнути під будинком.
Їй навіть попрощатися з бабусею не дозволили
Вона дочекалася, поки все стихне, й подалася до бабусиної квартири в надії, що там буде мама. Людмила іноді погоджувалася з нею говорити. Може, вдасться пояснити?
А зустрів її Антон.
Високий, суворий, дивитися йому в очі важко. Але саме це й було потрібно.
Антоне, попросила Явдоха, поговорімо. Востаннє.
Ох, Явдохо. Ти ще намагаєшся очистити імя? Нема що рятувати, посміхнувся брат. Краще покайся тоді, може, пробачать.
Але просити прощення за чужий злочин Явдоха не збиралася.
Мені потрібна правда. Може, ти переплутав? Може, гроші випали з якогось кишені?
В очах у Антона раптом промайнуло холодне світло.
Переплутав? Явдохо, ти така наївна? схилившись, прошепотів він, Та це я сам підкинув тобі ті гроші в сумку.
Вона спочатку навіть не зрозуміла.
Що?..
Сам підкинув, повторив спокійно.
Навіщо? у неї не вкладалося в голові. Для чого?
Та щоб позбутися конкурента, холодно відрубав брат. В спадщині всі засоби прийнятні. В бабусі залишалося тоді зовсім мало, і квартира вже була оформлена на маму. Але це означало одне: мама, така сентиментальна, віддасть квартиру тобі. Бо ти їй на очах вечорами до бабусі їздила, доглядала, книжки читала, підлоги мила. Мрія-онука. А я що гірший? Тому я і вирішив поборемся.
Я ж не за квартиру це робила! у відчаї вигукнула Явдоха, Я любила бабусю!
Він пирхнув.
Розказуй, розказуй, бідна овечко. Усі люди однакові. Хотіла виставити себе кращою, ніж є Ось і все. Я виграв 1:1.
Від Явдохи не було відповіді.
Тепер, закінчив Антон, ти злодійка. Мама мене не покине, я ж золотий син. А ти ганьба сімї. І квартира тепер моя, бо ти в цю хату вже не потрапиш нізащо.
Яка ж ти ковтнула слово Явдоха.
Який є, рішуче підсумував Антон. Бувай, сестричко. Спадщину прийнято.
Він відчинив двері.
Явдоха не ворухнулася. Їй справді не завадила б квартира: винаймати житло надто дорого, купити взагалі неможливо. Але головне правда. Вона памятала, як бабуся Оксана, навіть у забутті, пригорнула її й прошепотіла: «Дякую, що прийшла, моя дорога. Ти зовсім як мій Микола».
Як повернути добре імя невідомо. Доказів нема.
Вона пішла з дому, замкнула двері й зрозуміла: через рік усі забудуть, що вона була гарною людиною. Памятатимуть лише: Явдоха вкрала у бабусі пенсію.
Антон уже переміг. І святкував.
Усе життя мене вчили: свій за свого горою, рідня найбільша цінність. Але буває так, що найбільший біль приносять саме ті, від кого чекав підтримки. Треба цінувати власну гідність більше за майно, бо душу не виміряти ані гривнями, ані спадком.
