Родичі зібралися у повному складі. Привід, як завжди, був матеріальний, хоча прикривався словами про «сімейну вечерю». Люба, дочка баби Одарки й мати Марічки з Тарасом, перебирала старі бабусині хустинки, у які та звикла ховати гроші Баба Одарка вже зовсім нічого не памятає, нікого не впізнає, але Люба по звичці складала туди її пенсію.
Ото ж дивіться, знову, мало не плакала Люба, звертаючись до родини, Зникли. Двадцять тисяч гривень, не менше. Я ж рахувала сама! Куди вони поділися? Мамо, ти памятаєш, скільки там було?
Баба Одарка повільно повернулася не до дочки, а до портрета покійного чоловіка на стіні.
Ой, мій Семене Оце так краса глянула на онуку Євдокію, Доцьо, поклади шоколад, то для гостей А Тарасик у школі?
Люба ж ще раз згорнула ті купюри. Мама нічого вже не памятає, але Люба переконана хтось таки краде. Думка божевільна, бо вдома бувають тільки свої, але факт краде! І у кого? В старої людини
Заходить Тарас, якого якраз згадувала бабуня.
Що це ви тут, як на похороні, весело кинув він, знімаючи куртку.
Люба, його мати, голосила:
Тарасику, біда! Гроші! У баби Одарки знову щезли Я все її пенсію складаю до шафи Ну точно хтось краде!
Тарас з посмішкою окинув поглядом усіх. Мама всім довіряла, а Тарас нікому.
Гроші, кажеш? Зникають? прижмурився, А я знаю, куди вони діваються!
Вийшов у коридор, витяг чорно-білу полосату сумку Марічки. Не встигла та й очима моргнути, як Тарас розстібнув блискавку й, не зважаючи на обурені вигуки мами, висипав вміст на кухонний стіл, застелений зірваною скатертиною.
Посипалися губна помада, ключі, маленьке люстерко і гроші.
Багато грошей.
Жмут зімятих, але добре впізнаваних купюр. Десять тисяч гривень по пятисотках.
Дивіться! вигукнув Тарас, піднявши одну купюру, Коли заходив, сумка впала, підіймаю а звідти висипаються ці самі пятисотки.
Тітка Галя, що до того мовчки їла олівє, тоді ж проковтнула шматок і мало не вдавилася.
На кожній купюрі, придивись, тягнеться ледве помітна лінія від синьої ручки.
А памятаєте, продовжив Тарас, як місяць тому Вадим, коли мати перераховувала гроші, провів по купюрах ручкою? Оце вони. Ті самі пятисотки з бабусиної пенсії.
Усі погляди впялися в Марічку.
Та до цього сиділа, мовби вкопана, тепер здригнулася.
Тарасе, що ти робиш?!
Я? здивувався він, Нічого! Я сумку підібрав, а там знайомі купюри. Так співпало.
Марічка зрозуміла: нападати на Тараса марно, треба себе захищати.
Це не я! вона схопилась, мало не перекинувши стілець.
Навіть баба Одарка озвалася:
Що то там гупає? Де мої капці?
Всі завмерли.
Марічко, доню, Люба з сумом зиркнула на дочку, Як ти могла? Чому? Ти ж працюєш, я тобі допомагаю Як можна красти у бабусі?
Мамо, це не я! благала Марічка, Я нічого не брала!
А хто тоді? пролунав пронизливий голос Тараса, Ти ж тут кожен день, доглядаєш бабусю. Лише ти маєш доступ до того сховку. У мами теж є, але вона так ніколи б не зробила. Лишається тільки ти.
Марічка відступала, ніби зараз її почнуть бити.
Клянусь, я не чіпала нічого!
Дивилась на маму: може, хоч вона повірить Та Люба дивилась насторожено, як на чужу.
Ти брешеш, прошепотіла, Як ти могла
Я ж люблю бабусю! у розпачі голос Марічки затремтів, Я ж приходила допомагати! Чесно, мама не брала я ті гроші!
Але очевидність усе руйнувала: гроші з її сумки, підпис ручкою, підозрюваних окрім неї нема.
Годі! Мені все ясно, підсумував Тарас, Шкода, Марічко. Дуже шкода. Могла б попросити ми б тобі допомогли. Але так Красти у беззахисної бабусі
Того вечора Марічку вигнали за двері. Її життя з того дня перевернулось. Ніхто не захотів її чути. Люба наче остигла, але…
Не приймай її, Любо, тітка Галя шипіла у слухавку, коли Люба хотіла про все поговорити, Сором такий на всю родину! Уяви, якби мама була в себе як би їй було боляче дізнатися, що Марічка ось у кого перетворилася
Люба слухала. Майже припинила розмовляти з донькою. Коли Марічка дзвонила, у відповідь одні короткі слова: зайнята, потім, не зараз.
Марічка боролася: телефонула родичам, просила вислухати. Але варто було їм почути її голос кидали слухавку. Марічку перестали пускати навіть у бабусину квартиру.
Лише маму вдалось вмовити на зустріч.
Мамо, благаю, Марічка ледве стримувала сльози, Я клянусь, це не я! Ти ж мені не віриш? Чому?
Люба мовчала.
Марічко і мені боляче, бачиш? Але гроші були у твоїй сумці. Факти, доню Факти говорять, що ти злодійка.
З цим вироком Люба пішла, залишивши Марічку одну у вечірній вогкій прохолоді.
Навіть попрощатися з бабусею не дали
Дочекалася, коли всі розїхалися, наважилася підїхати до бабусиної квартири. Сподівалась, може там мама. Та зустрів Тарас.
Він став перед нею, вираз обличчя сталь, погляд холодний.
Тарасе, попросила Марічка, Давай поговоримо. Востаннє.
Ти все ще надієшся повернути свою честь? байдуже зітхнув брат, Її ти не відмиєш, Марічко. Признайся вже, й тобі простять.
Але Марічка ніколи не каялась у чужих гріхах.
Я хочу знати правду. Може, ти помилився? Гроші могли випасти не з моєї сумки? Відкрийся
Раптом Тарас змінився на лиці.
Помилився?.. Марічко, ти справді наївна? схилився до неї ближче. Звісно, я знаю, що це не ти крала. Бо це я підкинув ті гроші до твоєї сумки.
У Марічки потемніло в очах.
Що?.. прошепотіла вона.
Отак.
Навіщо? Тарасе, навіщо ти це зробив?
Позбавився конкурента.
У боротьбі за спадщину, сестричко, усі засоби хороші. Бабусі тоді, памятаєш, залишалося пару місяців. А ця квартира вже була переписана на маму, щоб з нотаріусами мороки не було. Але біда мама, сама знаєш, надто мяка. Хотіла віддати квартиру тобі.
Марічка досі нічого не тямила.
Чому?
Бо ти ж ідеальна онука! Приходила щовечора, годувала бабцю, прибирала, книжки їй читала. Мама танула, казала гідна спадщини. А я що, гірший? Тому вирішив діяти.
Я ж не за квартиру це робила! розпачливо крикнула Марічка, Я бабусю любила!
Він тільки хмикнув.
Ой, не треба мені казок, Марічко. Усі ми люди. Ти думала стати білою ягняткою все тобі дістанеться. А я переграв тебе. Один-один.
Коли Марічка мовчала, Тарас підсумував:
Тепер ти злодійка. Маму я не втрачу, я ідеальний син. А ти ганебна дочка. Квартира моя, бо тебе навіть поріг переступити не пустять.
Ти підлий, тихо сказала Марічка.
Який є. Прощавай, сестро. Я спадок прийняв.
Він відчинив двері.
Марічка не рухалася. Квартира їй справді стала б у нагоді. Оренда нечувана, а купити то взагалі мрія. Але вона не ради квартири доглядала бабусю. Вона згадала, як баба Одарка, навіть у забутті, одного вечора погладила її по щоці й сказала: «Спасибі, що прийшла, доцю. Ти як мій Семенчик»
Заради правди треба було довести, що Тарас брехун. Як? Ніяк.
Вийшла з дому. Двері зачинила тихо. Знала: мине рік і вже ніхто не згадає, якою вона була донькою. Запамятають лише одне: Марічка вкрала гроші у власної бабусі.
Тарас вже переміг. І він це святкував.
