У давньому українському місті, де хмарочоси намагалися дістатися до неба, а світлофори мигали нетерпляче, а вулиці пахли дощем, змішаним з запахом бензину, працював Андрій, поштовий листоноша на велосипеді. Його велосипед був старий, іржа вже почала підїдати спиці, але він знав його, як старого друга. Йому не потрібні були сучасні ліхтарі, модний шолом чи навігатор лише велика сумка, трохи кави в кишені та погляд, що бачив крізь втомлені обличчя міста.
Повітря в місті було важке, але коли Андрій проїжджав, щось змінювалося. Не магія скоріше, його спосіб вітатися легким кивком, як він злегка схиляв голову, заходячи у підїзди, як його очі відображали терпіння, необхідне для червоних світлофорів, пробок та розгублених перехожих. Він розвозив звичайні речі: їжу, невеликі пакунки, листи, квіти, які хтось надсилав коханій людині. Але разом із кожним вантажем він залишав ще щось невидиме на перший погляд, але відчутне в серці того, хто отримував.
Іноді біля пакета чи коробки зявлявся маленький папірець із написаним від руки коротким реченням. «Сьогодні ти теж вартий любові, навіть якщо ніхто цього не каже». «Іноді просто йти вперед вже перемога». «Твоя втома не робить тебе слабким вона робить тебе людиною». Кожне слово торкалося забутого куточка душі. Ніхто не знав, хто писав ці записки. Ніхто не міг уявити, що за старим велосипедом і великою сумкою ховалося серце, яке хотіло нагадати світові, що тиха доброта ще існує.
Одного дня стара жінка, що жила сама після смерті чоловіка, відчинила двері і, крім замовлення, знайшли маленький згорнутий папірець. Вона прочитала: «Ніколи не пізно знову посміхнутися». Тієї ночі вона вдягла свою улюблену сукню, яку не носила роками, і потанцювала сама у вітальні під звуки старого патефону. Ніхто про це не дізнався. Ніхто й не мав знати. Але вона зробила це і на мить час став мяким, ніжним, наче музика зцілила закутки її квартири.
Підліток, що страждав від тривоги, знайшов у своєму пакеті записку: «Ти не ламаєшся ти змінюєшся». Він сховав її у гаманець, між книжками та шкільними зошитами. І досі, через багато років, він носить її з собою, як маленький талісман, що нагадує: навіть у важкі дні зміни можуть бути прекрасними.
Втомлена мати, яка працювала на двох роботах, заплакала, прочитавши: «Навіть якщо твоя боротьба невидима хтось її бачить». Серед киплячих каструль, розкиданих іграшок і дитячих криків ці слова стали тонкою ниткою, що звязала її з кимось, хто розумів, навіть не знаючи її.
Так записки почали розповзатися. Їх ділилися в соцмережах, прикріплювали на холодильники, ховали у старі гаманці. Люди, які ніколи не зустрічалися, почали відчувати, що вони не самотні наче Андрій розвозив не лише посилки, а й надію.
Одного разу він привіз обід у лікарню до втомленої медсестри. Адміністратор зупинила його:
Це ти залишаєш ті записки?
Він завмер, потім кивнув із ледь помітною усмішкою.
Моя сестра у реанімації, сказала жінка, і голос їй тремтів. Вона не розмовляла тижнями. Але вчора вона прошепотіла слова з тієї записки, що була в коробці: «Бувають темні дні але свічки теж існують».
Андрій нічого не відповів. Він опустив погляд і, перш ніж піти, залишив ще одну записку: «Дякую, що нагадали, навіщо я це роблю».
Тієї ночі його збила машина. Нічого серйозного зламана рука, подряпини, ліжковий режим. Але тижд
