12 листопада 2025 року
Дорогий щоденнику,
Сьогоднішній день знову довів, як часто наші плани розбиваються об реальність. Олексій, мій син, нагадував, що не варто приїжджати, бо дорога довга, ніч у потязі, а я вже не молодий. «Ти ж зайнятий у господарстві, весна йде, роботи на городі», сказав він, і я зрозумів, що треба відкладати свої мрії про сімейне тепле спілкування.
Попри його слова, я спочатку планував їхати, щоб нарешті познайомитися з його дружиною і, як кажуть, ближче подивитися на невістку. Олексій запропонував зачекати до кінця місяця, коли на Великдень багато вихідних, і тоді приїхати всі разом. Я погодився, хоча в душі вже згоріло сподівання.
Декілька разів я телефонувала синові, а він лише відхиляв дзвінки, підводячи привід зайнятості. Коли нарешті передзвонив, сказав, що не варто чекати його. Я розчарувалася, бо готувала страви, мріяла про святкову вечерю, а Олексій одружився лише півроку тому, і я ще не бачила жодної його дружини.
Мій син Олексій мій єдиний надійний острівець. Я народила його, коли вже була тридцять, бо шлюб не сподобався, а дитина це те, чого хотіла. Працювала на декількох роботах, бо грошей майже не було, та завжди намагалася забезпечити Олексія всім необхідним. Після його переїзду до Києва для навчання я навіть підружилася з роботою в Польщі, щоб пересилати гроші для його навчання та проживання. Коли він вступив у третій курс, почав підробляти сам, а після випуску зайняв стабільну роботу і самостійно фінансував себе.
Рідко Олексій повертався додому лише один раз на рік. Я ж, ні разу в Київ не була, бо соромилася. Коли ж прийшла новина про його шлюб, я зрозуміла, що нарешті прийде шанс побачити його і його дружину. Відкласти 60 тисяч гривень на цей випадок я вирішив накопичити, аби не залишитися без засобів.
Олексій по телефону сказав, що весілля ще не відбудеться, а спершу лише зареєструються. Я розчарувалася, та погодилась. Він показав мене по відеозвязку зі своєю дружиною красивою, багатою дівчиною на імя Лада, донька великого бізнесмена. Я лише могла радіти, що у сина все добре.
Минуло кілька тижнів, і я нарешті вирішила поїхати. Купила квиток на потяг, спекла хліб, зібрала домашню їжу: картоплю, буряк, яйця, сушені яблука, мариновані грибочки, огірочки, помідорки й кілька банок варення. Перед відїздом зателефонувала Олексію: «Навіщо, мамо, я на роботі, не зможу зустріти». Він лише сказав адресу і порадив викликати таксі.
Приїхавши в Київ, викликала таксі ціна вразила, хоча ранковий місто був надзвичайно красивим. Двері відкрила Лада, не посміхнулася, а лише сухо вказала дорогу до кухні. Син був вже на роботі. Я розклала свої запаси, а вона мовчки заявила, що вони не їдять таке, бо щодня доставляє їжу і не любить запахи, що залишаються після готування.
Коли я намагалася щось уточнити, в кухню зайшов маленький хлопчик Данило, їх син, три роки. Я помилково назвала його Даниїлом, а він виправив мене: «Не люблю, коли перекручують імена». Я відчула, як в моєму серці стискається біль: син давно не розповідав про сімейне життя, і тепер я стала свідком чужих правил.
На стіні висіла велика весільна фотокартка. Лада пояснила, що весілля відбулося для 200 гостей, лише я не була запрошена, бо «мама захворіла». Я спробувала змінити тему, запитала, чи снідати будемо. Вона поставила переді мною чашку чаю і кілька шматочків дорогого сиру, назвавши це сніданком. Я хотіла підсмажити яйця і зїсти хліб, який приніс, але вона категорично заборонила, бо їх діє здорове харчування без цукру.
Я залишилася без їжі, без можливості поділитися тим, що привезла з любовю. Чай я випила лише частково, а дитина тут же підбігла і притиснулася до мене, чого Лада не дозволила, вважаючи це небезпечно. Я простягнула йому банку малинового варення, а вона вигнала її, крикнувши, що вони не вживають цукор.
Сльози накрили мене, я залишила столову, вийшла на підїзд, сіла на лавочку і дала волю болю. Після того, як Лада викинула всі мої консерви в смітник, я змушена була збирати речі назад у сумки і поспішати на вокал. На вокзалі мене сподобалося дешево поїсти борщ, шматок смаженого мяса, картоплю з салатом за це я заплатила, бо, здається, я заслуговую на трохи тепла.
Коли я сиділа в потязі, не спала, лише плакала. Олексій навіть не подзвонив, не запитав, куди я приїхала. Тепер я роздумую, що робити з тими 60 тисячами, які я відкладав для його весілля. Повернути їх синові, щоб він знав, що мама про нього дбала, чи залишити, бо він їх не заслужив?
**Урок, який я виніс:** не варто чекати, що чужі плани й правила підходять нам. Підтримка та любов мають бути без умов, а коли їх не отримуєш, треба вчитися цінувати власну гідність і не залишати себе без ресурсів. Саме це я маю памятати далі.
