Своя родина
Оксана підняла око над хатою. Все, здається, на місці: вікна відсвітлюють м’які вогні, невеличка верба на подвір’ї тихо горить. Подружки Марійки й Вірини зав’язали світлий бант, Федько став на черевички, як наче на літній світській ході. Бабуся Марія Іванівна сидить у кутку викривленої дубової крісла, обігріта після кав’ярки. Вчора Левко зв’язався, сказав, що їде сьогодні, і не сам, а з дивним подарунком.
Оксана побігла через сільраду, як наче коня переїхала – там у них відрадний телефон у голодні кінці. Шкода, що Левка немає вдома вже майже дві місяці. Він вирішив подолати з них бідність і знайшов якусь хибну роботу в затишному місті, біля річки.
Марійка з плачем розповіла:
– Лева, як це? Ти тут, а ми з дітьми самі? Як жити?
– А що ты рипки, як вдова? – відповів він, – Вигляньте, хату слід починити, дівчинки в цьому році до школи. А тут нікого майже немає.
– Ти, як завжди, правий, – сказала Оксана, – Але це все неправильно. Якщо б ми разом…
Він відштовхнув її рукою:
– Ти, наче від сойка впіймала, Оксанко! Мені одному дешевше. А як ми всі будемо, то і зарплату тільки за житло візьму. Як там ціни?
Вона зрозуміла, що батьків правий. Потрібно гроші, а їхти всім немає сенсу. У селі хоча невеличка робота, а є. Кімната, як від спортивного клубу відокремилася, така майже вільна. Зі сліз у серці прийшла, але відпустила його.
Місяць минув, як наче яруга. Перший переказ від Левка з’явився. Оксана надяла найкращі шарфи, як щодо після піку вона йшла до пошти. Щоб баби не злилися. Вони говорили, що він покинув сім’ю, кожного свого лиха з’їв. А тепер з міста пішов – і все, немає такого. Оксана прийшла, коли половина сільськогохх жінок прийшла взяти пенсії, усі зібралися, щоб подивитися.
Вони подивилися, так і зіслізь. Зі вдихом дивилися, з завистю. Але Оксана мовчала. Вчора Левко зв’язався. Що за дивний подарунок? Як казали на різдвяному надгробці – зі сліз. Проте, як би й не так. Анна Іванівна дивилася на неї з насмішкою:
– На що ви так вигололи? Ніби ланцюг в кривавому сні!
Оксана сміливо вийшла на двері. Вікно, мов з окриленою пташкою, йшла до хати. Сусіди на сітці вже гомоніли, наче на змагальних розважалках.
На парку вона побачила Левка й дивний подарунок. Жінка, яка висотою метрів як вир’ятовані дерева, з макіяжем, наче на полюванні, і з волоссям, що мов з павутини.
Оксана зі злиднями впала на землю. Вона відчувала погляди сусідів. Левко відчинив ворітця, впустив їхню невідому.
– Як Ти, моя мати? – сказав він, наче було якесь урочисте змагання.
– Як, Лева? – злякалася Оксана. – Що це за жінка?
– Це наша Антоніна… – відповів Левко з усмішкою. – Як тільки дізналася, що ми разом…
– То про нас ж тобі, а не про дітей? – вигукнула Оксана, щоб спустити ще більше сліз.
У порту встала бабуся Марія Іванівна.
– Не еге, мій син! Як приїхав, так і рушай!
Так відбулося, як наче влітньому сні. Левко стояв, прикривши рукою очі. Антоніна дерла його за манікір, наче вони на полюванні.
– Яка особа? Хату продати не вийде? – як рака в грудях спитала Антоніна.
Оксана похитала головою. Що це? Хату він продав. Бабуся Марія Іванівна, який дав їм хату до одруження, мов пісню стару знову оживила. Хата – добра, середня, з кімнатою для чашок чорної кави. Іван був мертвий, а стіни мов прожили його пам’ять.
Левко подивився, як сусіди з сільського радянту. А дівчинки кинулися до матері:
– Мамо, не плач! Не треба!
Оксана вже думала, що світ руїнувався. Але життя з дороги пішло на літо.
Місяць пізніше, у селі прийшла невідома машина. Із неї виходять двоє – старий і молодий. Молодий поспіхом пішов до хати:
– Ти Оксана, дочка Івана-Селянина?
– Танка… – відповіла Оксана. – Що це?
– Ти повинна звільнити хату. – сказав чоловік. – Хата Вашого стомленого Левка. Він її продав!
Сусіди зібралися, як наче на вечірному фестивалі.
– Як так?! – вигукнула бабуся. – На вулиці залишити нас?!
– Ідіть геть! – закричали баби.
Чоловік обернувся, наче він біс в кішені.
– Люди, не згаяйте старого!
Вони гомоніли, а потім прийшов поліційний. Наче в казці, всі зібралися, гомін стумав, а хто-небудь побіг за кавою.
Після кількох годин, поліційний оглянув документи, які видавав з команди на полюванні. У будинку зібралися всі сусіди, бабуся з сім’єю. Федько поглядав затишно, дівчата тихо плакали.
– Хата продана, – сказав поліційний. – Ви можете подавати до суду, але з вами все більше.
Чоловік віддав Оксані листок, на якому написано, як меблі з’являться в місті. Він вийшов, як між двома містами.
– Танько… – обернулася Івановна. – Йди до мене. У мене великий будинок, а на одному житло. Мабуть, вирішимо…
Сусіди мовчки допомогли. Що скажеш, як вони вже всі один з одним?
Рік минув.
– Дівчонки, як це круто! – зраділа Оксана, якою вона була зараз.
Школа закінчила, Марійка й Віра принесли грамоти. Івановна й Маріянна сиділи серед тинку, мов якісь підігрівки диньки. Вони стали наче родичі – хоча ні, але зі сліз у них з’єднався сімейний вогник.
Після переїзду, Маріянна попросила вибачення:
– Прости, Оксанко… Я гадаю, я виховала такого. Якщо я вийду, зрозумій…
– Не ходи! – сказала Оксана, обійнявши. – Ми одна родина.
Оксана старалася не ходити повз стару хату, як містом вона користувалася. Як дача, яка тепер у когось іншого. Але наче в казці – не вірити.
Федько вискочив:
– Мама, там… тато приїхав!
– Як? – обізвалася Оксана.
У ворітця стояв Левко, як на останньому відре життя.
– Як ти? – запитала.
– Я приїхав… – сказав він. – Співчуваю.
– Ти вже з нею в місті? – спитала вона.
– Ні, не вистачило їй надії. – відповів. – Я тут вирішив сказати… про все.
Оксана вийшла з дами, наче з відкритою історією.
– Замовлений стіл? – запитала.
– Я не щодо стодоли, – відповів він. – Я… я хочу, щоби ми знову…
– Ти й тільки? – розварилася вона. – Ти жив геть з нами, з дітьми, а тепер жалкував?
Ловок відповідав, а гомін з сусідів зростав.
– Убий його, Оксане! – закричали. – Не дозволи, щоби він виявив свою біль!
Оксана, як біля старосумської баньки, взяла вола з щепою.
– Ти йдеш до мене, мужику?
Левко, наче він з міста, з багажом, побіг – але зі спускаючи багажа. Сусіди вже гімнували:
– Осторонь, Оксане!
Оксана з вилами в руках з’явилася, але пропустивши власну радість.
– Походуймо! – вигукнула вона дітям, а потім – всім. – Тут в нас торт на кінці року, і навіть не продумувала про гроші, як було!
Вони усі посміхалися, наче в старому доброму літнику, коли вони разом, як батьківська ганява.
І двері закрилися. Нехай піде біль далі! У них є сім’я, мов з м’ясою, мов із снігом, мов з добрим серцем.
