Люди люблять дорогі речі.
Холодильники, які розмовляють назад.
Машини, що сигналять, якщо ти дихнеш не так.
Газонокосарки дорожчі, ніж моя перша передплата за квартиру.
А я?
Я маю стару газонокосарку з облупленою фарбою, впертим шнурком запуску і характером, як у гірського козла.
Вона зявилася в моєму житті, як і більшість речей, котрі рятують, випадково і з потреби.
Моя колишня купила її років зо пятнадцять тому за кілька гривень на барахолці у Львові. Тоді наше життя ще було “ми”, тоді ми вірили у вічно разом і платили комуналку вчасно. Після розлучення ми поділили все, що могли.
Він забрав усе велике, те, що гарно виглядає на фото.
Я залишив собі те, що не дає життю зупинитись.
Кілька каструль.
Пилосос, що ниє, як літній пес.
Та косарку бо траві все одно, скільки в тебе на рахунку в Приваті.
Я не лишив її через сентименти.
Я лишив, бо не міг дозволити собі щось нове.
Час плинув, і все змінило.
Життя колишнього розсипалося, як сухе листя на вітрі неправильні рішення, гучні виправдання, дивні ідеї. Чув про це від людей, які завжди вибирали слова, ніби вагаючись, щоб не зачепити якусь ніжну струну.
Він втратив усі ті речі.
Гарні речі.
Те, чим можна було вразити.
А я залишив косарку.
І роки минали.
Одинадцять літ я сам її лагодив, тягаюсь із нею.
Одинадцять літ вчився робити все сам.
Одинадцять літ був тією людиною, яка знаходить вихід, чинить, доводить до ладу.
Ось у чому річ: у мене немає гаража.
Ні сараю з шифером, ні затишку, ні опалення для техніки.
Тому вона стоїть просто в дворі цілий рік, просто під снігом і дощем української зими.
А зими у нас жорстокі.
Той мороз, що ламає пластик і скує метал.
Той вітер, від якого хочеться сховатися, і сніг, що стає тягарем.
Кожного року чекаю найгіршого.
Кожної весни виходжу у двір до неї, як до знайомої, яка, можливо, вже не впізнає мене.
Змітаю з неї пилюку.
Вибираю сухе листя, що забилося у шестерні.
Перевіряю бензин, ніби медсестра міряє пульс.
Тисну, як належить, ту гумову “грушу” праймера декілька разів маленьке гумове серденько, що підкачує паливо.
Видає тихий звук.
Маленька надія.
Далі ритуал.
Стаю міцно, ноги 41-й розмір, не “робочі чоботи”, а підходять.
Беруся за ручку.
Смикаю шнурок.
Тиша.
Смикаю знову.
Знов нічого.
Смикаю втретє і тихо гукаю до небес, як до якоїсь давньої сили:
Будь ласка. Не сьогодні. Не цього разу.
Адже якщо не заведеться, це не просто незручність.
Це нова витрата.
Нова проблема.
Ще одне нагадування, що життя у будь-який момент може стати складнішим.
І раптом ніби образившись, що я в неї засумнівався
вона заводиться.
Не чемно.
Не лагідно.
А з ревом і гуркотом, ніби каже:
Я ще тут. Працюймо.
Щоразу, весною.
Одинадцять весен.
Після дощів, снігів, льоду, багнюки, спеки якого тільки випробування не пережила, а прокидається і робить свою справу.
І щойно це відбувається, у грудях наростає така тиха, зворушлива вдячність.
Не тому, що це газонокосарка.
А для мене вона доказ.
Доказ, що щось старе й недосконале може тривати й далі.
Доказ, що витривалість не завжди красива.
Доказ, що виживати не значить блистіти достатньо впертості.
Мало говорять про тихі перемоги.
Славлять великі досягнення.
Нову машину, новий дім, нове життя.
Та справжня перемога маленька:
Техніка, яка відмовляється ламатися.
Жінка, що далі тримає життя в руках.
Газон, який доглянутий, бо хтось я продовжує це робити.
Мені вже пятдесят.
Спина ниє частіше, ніж хотілося б.
Терпіння вже не те.
Бюджет і далі тримаю на чесному слові.
Але коли косарка нарешті ревне з весни, стою з дурнуватою усмішкою, руками на ручці, із скуйовдженим волоссям, і слухаю, як вона гуде ніби підбадьорює мене.
Вона не знає мого життя.
Але в ньому була.
І ось так.
Люблю свою косарку.
Не за красу.
А за вірність.
У світі, де все розпадається, вірність це справжнє диво.
Цього року я нарешті збагнув: можна не бути новим чи ідеальним головне, бути поруч і не відступати.
