У людей — наворочені штуки: холодильники, що розмовляють, автівки, які пищать від кожного руху, газо…

У людей є всяке чудо-майно.
Холодильники, що розмовляють і сваряться.
Автівки, які пищать, якщо не так зітхнеш.
Газонокосарки, що коштують більше, ніж заставний внесок у мою першу орендовану хрущовку.
А в мене?
В мене стара, обідрана газонокосарка фарба сиплеться, старий шнур заводиться не з першого разу, а в серці впертості не менше, ніж у гуцульської кози.
Вона зявилась у моєму сні, як раптом бувають знайдені речі для виживання випадково, та із потреби.
Колишній купив її за дрібні гривні на толоці ще тоді, коли наше життя було ми. Тоді ми вірили у вічну любов та вчасно платили за комунальні.
Після розлучення ділили, що могли.
Він поїхав з великим гармата для фото, не більше.
Я лишилась з тим, що тримало дім на ходу.
Трохи каструль та ложок.
Пилосос, що стогнав, як плач дитяти.
Та газонокосарка бо трава не питає, скільки в мене на картці гривень лишилося.
Я не з сентиментів залишила її собі.
Я залишила її, бо не мала за що купити нову.
А далі почався дивний часовий вітер, у якому все плутається.
Життя колишнього розмотувалось, як сухе листя на осінньому вітрі невдалі рішення, гучні виправдання, дивні вірування.
Новини про нього доносилися крізь обережні голоси знайомих ніби тримали щось крихке, аби не впало.
Він втратив оте велике, те тимчасове сяйво, за яким біг.
Я залишилась із косаркою.
Роки нашаровувались.
Одинадцять літ, відколи я сама за все бралась.
Одинадцять літ навчання, як крутитися без других рук.
Одинадцять літ вправності зробити якось, аби воно працювало.
Та жодної комори чи гаражу в мене нема.
Косарка живе під небом.
Жодних тобі хлівів чи теплого гаража просто двір, увесь рік без обійм потіхи або хатньої схованки.
Зима тут в Україні не жартує.
Це не морозець для прогулянок, це той, що ламає пластик і змушує метал скрипіти.
Тут вітер це вже загроза, а сніг це тягар не з легких.
Кожної весни я чекаю гіршого.
Кожної весни я виходжу до неї, мов до старої подруги, яка вже може й не впізнати мене.
Змахую бруд із її металу, визбирую сухе листя, що заплуталось у щілинах, де листю й не місце.
Перевіряю бензин як медсестра перевіряє пульс.
Тисну мяку, еластичну гумку-підкачку наче серце, що має закачати трохи життя в двигун.
Вона видає крихітний звук.
Маленька обіцянка.
Далі ритуал.
Стаю обома ногами на землю 37 розмір, не робочі чоботи, але згодиться.
Беруся за ручку.
Смикаю шнур.
Мовчить.
Смикаю ще раз.
Досі тиша.
Третій ривок і шепочу щось до небес, торгуюся зі стародавніми богами:
Прошу, не цього року, не сьогодні.
Бо якщо вона не заведеться це не просто незручність.
Це нові витрати.
Нова тріщина у спокої.
Ще одне нагадування: життя може раптово стати важчим.
А тоді, ніби ображена моїм сумнівом,
вона вибухає ревом.
Не ввічливо.
Не ніжно.
З тим хрипким буркотінням, яке звучить так:
Я тут. Поїхали.
Щоразу, навесні.
Одинадцять весен.
Після дощу, снігу, криги, багна, палючого сонця вона щоразу підводиться й працює.
Коли це стається, я ловлю себе на тому, що смішно вдячна.
Не за те, що це газонокосарка.
А за докази.
Докази, що речі можуть бути старими й невдалими та все одно зявлятися коли треба.
Що витривалість не завжди гарна зовні.
Що щоб протриматися, не треба бути блискучою просто впертою.
Про тихі перемоги мало хто говорить.
Зазвичай святкують нові автівки, квартири, шик.
А справжня перемога там, де менше видно:
Машина, що не здається роками.
Жінка, яка все одно веде свій дім.
Газон підрізаний бо хтось, я, вирішила не здатися.
Мені вже 50.
Спина бурчить частіше, ніж як колись.
Терпіння коротке, а гривні рахую навіть на хліб і молоко.
Та коли косарка заводиться, я стою, тримаюся за ручку, криве волосся по вітру й слухаю, як реве вона, немов заохочуючи мене.
Вона не знає мого життя.
Але брала у ньому участь.
От так от.
Люблю цю косарку.
Не за шик.
А за вірність.
Бо у світі, де все валиться, вірність це хоч і диво, та дуже справжнє.